Українська Національна Асамблея (УНА-УНСО)

14 views
Skip to first unread message

Українська національна асамблея (УНА-УНСО)

unread,
Jan 23, 2010, 6:17:42 PM1/23/10
to una-...@googlegroups.com

Українська Національна Асамблея (УНА-УНСО)

УНР підтримала Президента Ющенка і готується до виборів

Posted: 23 Jan 2010 01:40 AM PST

unr_logo22 січня 2010 року у Києві  в історичній будівлі Центральної Ради (Будинок Вчителя) відбулися Великі Збори Української Народної Ради. На зборах були присутні відомі громадські та політичні діячі, голова Ради Старійшин Д. Павличко, її члени І. Драч, академіки М. Жулинський, заступник київського міського голови С. Рудик, народні депутати П. Ющенко та Р. Ткач  і політв’зні в минулому В. Овсієнко та Ю. Шухевич. Прибули також голови усіх обласних осередків УНР.

Доповідь «Про перспективи діяльності Української Народної Ради» зробив Голова організації М. Поровський. З інформацією про ситуацію, що склалася після першого туру президентських виборів, виступив Д. Павличко. Після деяких дискусій про «менше зло», на зібранні було визначено позицію організації. «Кандидати в Президенти, які вийшли в другий тур, у своїх програмах не мають відповідних позиції УНР положень щодо здійснення української національної ідеї. Українська Народна Рада не вважає за можливе підтримувати будь-кого із двох кандидатів у Президенти в другому турі, як і не бажає брати на себе політичну відповідальність за їх подальший політичний курс та здійснення владних повноважень будь-ким із них». Не всі учасники зібрання були одностайними в цьому питанні, зокрема, І. Драч та Д. Павличко мали іншу точку зору.

Учасники Великих Зборів прийняли рішення  про подальшу підтримку В. Ющенка як лідера національно-патріотичних сил. Таким чином УНР підтвердила позицію, задекларовану в Резолюції Установчого з’їзду (20 грудня 2009 р.).

На зібранні було також ухвалене рішення – готуватись до участі у виборах до місцевих рад 2010 р. та ймовірних виборах до ВР України.

«Найголовніше завдання Української Народної Ради – об’єднання національно-патріотичних сил, що полягає у створенні виборчого блоку партій під егідою УНР» – виголосив Микола Поровський, який одночасно є і головою Республіканської Християнської Партії.

Великі Збори затвердили обрання голів більшості обласних організацій. Голові УНР також було доручено провести консультації з політичними силами національно-патріотичного спрямування.

Прес-центр УНР

Тел..: 463-71-06

Факс: 463-71-05

Читайте також:

© for Українська національна асамблея (УНА-УНСО), 2010. | Permalink | Нема коментарів | Add to del.icio.us
Post tags: ukrainian national rada, unr, unrada, І. Драч та Д. Павличко мали іншу точку зору, В. Ющенка як лідера національно-патріотичних сил, Великі Збори Української Народної Ради, виголосив Микола Поровський, голова Ради Старійшин, Дра, Жулинський, Кандидати в Президенти, Овсієнко, Павличко, Поровський, Прес-центр УНР, про подальшу підтримку В. Ющенка, Рудик, Українська Народна Рада, Українська Національна Рада, УНР, Установчий з’їзд Української Народної Ради, Шухевич

This posting includes an audio/video/photo media file: Download Now

You are subscribed to email updates from Українська національна асамблея (УНА-УНСО)
To stop receiving these emails, you may unsubscribe now.		 Email delivery powered by Google
Google Inc., 20 West Kinzie, Chicago IL USA 60610

Українська національна асамблея (УНА-УНСО)

unread,
Jan 24, 2010, 6:08:37 PM1/24/10
to una-...@googlegroups.com

Данута Костура: День Злуки

Posted: 24 Jan 2010 01:56 AM PST

День Соборності для багатьох людей ще досі є чимось загадковим, незрозумілим. Особливо для людей середнього віку. Та і не дивно. В час, коли вони вивчали Історію України, про такі події, як День Злуки якщо і писали, то зовсім пунктирно. Ми практично не знаємо історії своєї держави. По крихтам підзбируємо. Потроху назбирується.
Січень 90-го з його живим ланцюгом для багатьох був одкровенням. Дехто вперше почув про ЗУНР – Західно-Українську Народну Республіку. На Великій Україні ( так тоді називали західні українці Україну, яка була під царською Росією) вже повстала УНР – Українська Народна Республіка. І вже через місяць після проголошення ЗУНР у Фастові підписується договір, а через менше ніж 2 місяці був Софійський майдан і урочисте проголошення Універсалу.
Для багатьох і досі є відкриттям, що Західна Україна мала у Австрійському парламенті своїх депутатів. В один час 30 чоловік. І що Міністром охорони здоров’я був українець, який декларував свою національність, як і генеральний прокурор Австрії теж. Коли Австро-Угорщина почала розпадатись після поразки у Першій світовій війні і почали утворюватись незалежні держави, українці скористалися цією ситуацією. При військовій підтримці січових стрільців (в австрійській армії були національні військові частини, українські називали себе січовими стрільцями ) було проголошено незалежну республіку. Пришвидшило цю подію намагання Польщі приєднати до себе Галичину. Хотілось би віддати належне Січовим Стрільцям – унікальній у своєму роді армії, наскрізь пронизаній місією соборності. Там народилися безліч пісень. Про соборність. Про любов до своєї землі. Багато з них співаються і досі. Ця армія єднала дві частини одного цілого не тільки при допомозі зброї, але і пісні.
175 днів протрималась соборна держава. Впала під тиском Антанти з півдня, більшовиками з півночі. Чергова поразка. Але і чергова віха у нашому нестримному бажанні бути разом.
У Карпатах на території сучасної Польщі проживав народ, який ототожнював себе з Руссю. Називали себе русинами.( І тільки у 19 ст. почали їх називати лемками. Через часто вживане слово « лем», що означає тільки, лише). Впродовж тисячі років. Ще з часів Володимира Великого. Жив тисячоліття, не зрікаючись свого візантійського обряду, не полонізуючись. Вдумайтеся якою живучою є історична пам’ять народу.
У Ворзелі жив відомий представник цієї найзахіднішої гілки нашого народу Дмитро Бедзик.
Європейські свободи, якими дихали наші предки передалися і їх нащадкам. Тому не має нічого дивного, що на певних етапах Західна Україна була попереду у виборюваннях незалежності. Розуміючи наскільки важко було робити це тут, Західна Україна простягала руки допомоги у різних формах. А постаті, які народжувались на берегах Дніпра, ставали для західних українців символами і прапорами. Ми можемо згадати багатьох – від подвижників 19 ст., теоретиків націоналізму до дисидентів 60-х.
З часів минулої війни наведу один приклад. Кирило Осьмак. Родом з Полтавщини. Закінчив сільгоспінститут у Москві. За причетність до СВУ був арештований. На початку війни вів пропагандистську роботу серед інтелігенції Києва від імені ОУН. У 1943 приїхав до Львова. Національно-визвольна війна, яка велася на цих теренах була розрізнена. Тому треба було створити орган, який би скеровував і презентував її у світі. І у 1944 році на Львівщині, на території, контрольованій УПА, було створено Українську Головну Визвольну Раду – УГВР. Демократичний, непартійний орган. Своєрідний парламент. Були прийняті програмні документи, де наголошувалося на потребі забезпечення свободи думки, законності, прав меншин. З 20 організаторів – половина були наддніпрянці. Головою Президії обрали Кирила Осьмака, секретарем – Романа Шухевича. Постать Осьмака асоціювалась із соборністю України. І він став її символом.
На нашому заході повинна була бути донька К. Осьмака – Наталія Осьмак. Вона ніколи не бачила свого батька. Дуже хотіла побувати у нас, особливо, коли почула, що будуть учні. Але зараз , як член проводу УНР, повинна бути у Києві. Висловила надію, що ще буде мати нагоду побувати у Ворзелі.
Тема соборності велика, об’ємна, різнопланова. Можна говорити і говорити. Дещо ми тут скажемо. Щось почуємо нове. Кожен своє. І в міру можливостей будемо заповнювати прогалини у наших знаннях. Щоб більше цінувати сам факт нашої Незалежності і нашої Соборності.

22 січня 2010

Голова осередку УНР у Ворзелі.
Данута Костура

Текст виступу на урочитостях присвячених Дню Злуки у Ворзелі

Читайте також:

Святкування Дня Соборності у Ворзелі

Posted: 24 Jan 2010 01:45 AM PST

v0322 січня в ЦК «Уварівський дім» відбувся захід, присвячений Дню Соборності. Захід був ініційований ворзельським осередком Української Народної Ради. Перед присутніми виступили одинадцятикласники ворзельської школи. Поетичну композицію « День Соборності у Ворзелі» підготувала учитель української мови і літератури, член осередку І. В. Тищенко. У виконанні учнів прозвучали пісні про єдину Україну. У якості глядачів брали участь учні 7- 9-х класів разом із класними керівниками.
Д. В. Костура (голова осередку) зупинилася на темі зв’язків українців Східної і Західної України у далекому і близькому минулому.
Учитель історії ворзельської школи Т. Д. Гарбуз розказала про становлення УНР і ЗУНР, зробила екскурс в історію проголошення Злуки.
В. А.Кисленко говорив про державний прапор. Саме Вадим Антонович при підтримці своїх колег – вчителів підняв у школі синьо-жовтий прапор, перший в Ірпінському регіоні.
Л. О. Харченко (заступник голови осередку),викладач української мови у КУ ім. Б. Грінченка наголосила на тому, що Свято Соборності є не менш важливим, ніж свято Незалежності.
А. В. Багірова, відповідальна за зв’язки ворзельської влади з громадськістю, як колишній викладач, звернулася до молоді із закликом цінувати минуле і творити спільне майбутнє.
Урочистий захід пройшов у теплій,щирій обстановці.

22 січня 2010 року Данута Костура

v01
v02
v03
v04

Читайте також:

This posting includes an audio/video/photo media file: Download Now

Українська національна асамблея (УНА-УНСО)

unread,
Jan 25, 2010, 6:03:39 PM1/25/10
to una-...@googlegroups.com

Студенти утворили «живий ланцюг Злуки» обох берегів Дніпра

Posted: 25 Jan 2010 05:11 AM PST

unr_logo1-134x15022 січня 2010 року о 7 годині ранку понад 200 студентів НУ «Києво-Могилянська Академія», КНУ ім. Т. Шевченка, інших університетів та молодіжних організацій «Спас» і «Патріот», провели у Києві через міст Патона символічний ланцюг єднання Лівобережжя з Правобережжям. Патріотична акція проходила під егідою молодіжного крила Української Народної Ради. У цей день, 22 січня 1919 року відбувся Акт Злуки між УНР та ЗУНР.
В ході цієї акції студенти з лівого та правого берегів Дніпра, взявшись за руки та співаючи Гімн України, утворили символічний ланцюг єднання. Учасники заходу тримали синьо-жовту символіку, їхні обличчя теж були розфарбовані у кольори державного прапора. Підтримати молоде покоління прийшов і голова Ради старійшин УНР Дмитро Павличко. Він розповів молоді про те, як відбувався «ланцюг Злуки» від Києва до Львова у 1990 році.
«Ця акція є символічною, але я вірю в те, що молоде покоління, спираючись на допомогу і досвід старшого покоління, зможе дійсно об’єднати Україну, і вона буде цілісною і соборною державою» – сказав голова молодіжного крила УНР Арсеній Пушкаренко.

Прес-центр УНР
Тел..: 463-71-06
Факс: 463-71-05

This posting includes an audio/video/photo media file: Download Now

Пам’ятай про Крути!

Posted: 25 Jan 2010 01:21 AM PST

kruty_logoКампанія  «Пам’ятай про Крути!» ініціюється  в рамках Молодіжної ініціативи «Героям  слава!» для популяризації серед  молоді подвигу юнаків, які в січні 1918 року віддали найдорожче – своє життя – захищаючи незалежність України.
Задекларуй свою участь в кампанії

Принципи  кампанії:

1. Одноденне голодування-піст (від 21.00 28 січня до 6.00 30 січня) в пам’ять про полеглих юнаків, передача заощаджених таким чином коштів для для важливої української справи. Цю традицію саме в цей день започаткувало в 1931 році покоління Шухевича і Бандери, на ній виросли майбутні лицарі УПА. Докладніше…

2. Наочна солідаризація з крутянцями шляхом носіння 29-30 січня червоно-чорної символіки (стрічок, вишиванок, значків та ін.), яка споконвіку нагадує українцям червону кров героїв, пролиту за нашу чорну землю. На питання оточуючих давай передусім таку відповідь: «Сьогодні День української молоді!» Докладніше…

3. Популяризація інформаційного ресурсу www.kruty.org.ua для плекання правдивої, а не міфологізованої політиками, легенди Крут. Пізнання і усвідомлення подвигу юнаків з першоджерел, в оцінках класиків, є найкращою пошаною найвищої жертви. Докладніше…

Джерело: http://www.kruty.org.ua/

Читайте також:

This posting includes an audio/video/photo media file: Download Now

Українська національна асамблея (УНА-УНСО)

unread,
Jan 29, 2010, 6:17:16 PM1/29/10
to una-...@googlegroups.com

Алиби. Наставники и начальники Ивана Демьянюка оправданы немецкими судами

Posted: 29 Jan 2010 01:27 AM PST

johndemjanjuk_israelЕсли даже Иван Демьянюк и был охранником в лагере смерти, почему именно он предстал сегодня перед судом? Где сейчас те, кто послал его в лагерь и отдавал ему приказы убивать? В Германии эти темы предпочитают не обсуждать.

Преступник

Не узнаю свободную немецкую прессу, существующую в цивилизованном правовом государстве. Как можно назвать убийцей и преступником человека, не осужденного пока ни одним судом? Ему пока не вынесен обвинительный приговор. Он еще не обжаловал приговор в суде высшей инстанции. Высшая судебная инстанция еще не оставила приговор в силе. Приговор еще не вступил в законную силу.

Почему же тогда во всем мире знают – Иван Демьянюк принимал участие в убийстве в концентрационном легере Собибор 27 900 евреев, голландцев, французов, итальянцев?

Вопрос, повторю, не в том, убивал или нет – вопрос в том, почему в этом случае всегда деликатная немецкая печать, всегда пишущая «возможный (mutmaßlich) преступник Джон Д.», не боится своими публикациями повлиять на решение суда? Или она исходит из того, что судьи и присяжные газет-журналов не читают, передачи не слушают и не смотрят, Интернетом не пользуются?

Тем более, что Демьянюка уже однажды судили. В Израиле. И приговорили к смертной казни. На том суде его опознали полтора десятка свидетелей. Уже тогда вся печать правовых государств без оглядки называла фамилию «преступника», а посмотреть на него в Израиле приводили школьные классы. В камере смертников он просидел в ожидании виселицы пять лет.

А затем Верховный суд Израиля приговор отменил (поступок исключительно мужественный – особенно после массированной идеологической артподготовки!), потому что оказалось, что Демьянюка приняли за другого! Судили его как надзирателя «Ивана Грозного» из Треблинки. А выяснилось, что настоящая фамилия «Грозного»– Марченко, а не Демьянюк. Обвинение сняли, полтора десятка свидетелей молча извинились за ошибку – память, знаете ли… Демьянюка отправили на его «вторую родину» в Штаты, которые – беспрецедентный факт – вернули ему американское гражданство.

Сейчас в Мюнхене суд номер два. Возможно, Демьянюк был надзирателем в Собиборе. Возможно, он причастен к убийствам тысяч людей. Возможно, у него руки по локоть в крови.

Но почему первая трагическая ошибка не научила демократическую печать собачьей выдержке в ожидании окончательного приговора?

Тем более, что обвинительный приговор Демьянюку – не такая уж и очевидная вещь. Свидетелей обвинения пока нет – даже те, кто теоретически мог видеть Демьянюка в лагере, его не помнят. Один из чудом выживших, 82-летний Томас Блат (Thomas Blatt), на вопрос, может ли он вспомнить конкретно Демьянюка, честно ответил: «Нет, через 66 лет я не могу вспомнить даже лицо своего отца».

Есть удостоверение Демьянюка о том, что он прошел подготовку в эсэсовском лагере «Травники», где из военннопленных готовили охранников в нацистские концлагеря. Мы оставляем за скобками нравственные причины, по которым советский военнопленный решил пойти служить в СС. Некоторые свидетели считают, что в Хелмском лагере, в который попал пленный Демьянюк, выжить можно было только через предательство. Оценки говорят, что из попавших в плен 5,7 миллиона советских солдат 3,3 миллиона погибли в немецких лагерях. Именно этот вопрос – почему одни соглашались на сотрудничество с нацистами, а другие выбирали верную смерть, – именно этот нравственный вопрос мы здесь обсуждать не собираемся. К судебному процессу он не имеет прямого отношения, ведь его обвиняют не в потере нравственности. Я о другом: удостоверение попало в суд из Советского Союза, из КГБ. Некоторые специалисты, которые анализировали это удостоверение – вплоть до клея, которым приклеена фотография, – считают его фальшивкой («обоснованные сомнения в подлинности», «множественные бросающиеся в глаза странности»). И речь не идет, как думают некоторые, об американских экспертах украинского происхождения, которые защищают земляка из солидарности, нет. Экспертизу делал Технический институт немецкой Федеральной криминальной полиции (Bundeskriminalamt) – больших специалистов по технической экспертизе вещдоков в стране нет.

Возможно, удостоверение настоящее. Но ведь и подделывать документы в КГБ никого учить было не надо.

Удостоверение тоже доказательство сомнительное. Где уверенность, что на нем – тот самый старик, которого сегодня завозят в суд на коляске? (Про коляску – просто к слову. За убийство тысяч нужно хоть из могилы достать и судить!) Из села Дубовые Махаринцы, в котором до войны жил Демьянюк, в армию ушло два Ивана Демьянюка. Один после войны попал в США, второй в 60-е годы наложил на себя руки и похоронен на сельськом кладбище. Некоторые наблюдатели считают, что самоубийство попадает как раз на время, когда КГБ активно искало в селе доказательства причастности какого-то Ивана Демьянюка к убийствам евреев в фашистских концлагерях. (В Киеве действительно в 1963 и 1965 годах прошли процессы против «травников», из 14 подсудимых один получил 15 лет лагерей, остальные были расстреляны). Старых фотографий ни того, ни другого не осталось, а если они и есть – то из архивов КГБ-ФСБ. А сколько Иванов Демьянюков ушло в Красную Армию служить из всей области, со всей Украины?

Дальше-то что? Что делать дальше трем судьям и двум присяжным мюнхенского суда, чтобы установить вину или невиновность подсудимого Демьянюка?

А если у суда такие проблемы, то уж ни в коем случае не мне, журналисту, становиться на ту или иную сторону.

Но почему же тогда многие мои немецкие коллеги так легко, если не сказать, легковесно, все уже для себя решили?

Что-то тут не так.

Подельники

Оказывается, других «травников», тех, кто проходил выучку в эсэсовском лагере «Травники», а потом служил в Собиборе, а также в других лагерях смерти, уже судили в 60-е годы в Германии. Из многих я выбрал пятерых. Это Эрнст Цирке (Ernst Zierke) и Роберт Юрс (Robert Juhrs)– такие же, как и Демьянюк, охранники. Хайнрих Унферхау (Heinrich Unverhau) уже покрупнее. Этот был начальником специальной группы, в задачу которой входило заметание следов преступлений в концлагерях, в частности, в Собиборе. Его обвинили в пособничестве в убийстве 72 000 человек. Ханс-Хайнц Шютт (Hans-Heinz Schütt) работал в лагере бухгалтером, вел подсчет отправленным в газовые камеры – контора не должна была ошибиться. Его обвинили в пособничестве в убийстве 86 000 евреев.Эрих Лахманн (Erich Lachmann) был начальником охраны Собибора до 1942 года, так что с Демьянюком они не встретились, а если бы и встретились, то он был бы прямым и непосредственным начальником Демьянюка, тем, кто отдавал приказы и требовал бы их неукоснительного выполнения. Его обвинили в пособничестве в убийстве ни много, ни мало – 150 000 человек.

Такие огромные цифры – статистика. Никому из них, как и Демьянюку, не ставилось в вину убийство кого-то лично. Эти десятки тысяч – количество уничтоженных людей за время службы того или иного человека в том или ином лагере. Логика тут простая: если ты был в это время в лагере среди УБИЙЦ, то должен нести ответственность наравне с теми, кто загонял в газовые камеры и заводил танковые моторы, чтобы травить угарным газом – в Собиборе делали именно так.

Были и другие эсэсовские убийцы, но я выбрал из процесса 1966-67 годов этих пятерых по одному признаку – немецкий суд их всех ОПРАВДАЛ.

Двумя годами раньше мюнхенский суд ОПРАВДАЛ семерых эсэсовцев из лагеря Белжец.

Позже, в 1976 году состоялся еще один суд над шестью «травниками», которые обвиянлись в том, что в рамках «Операции Рейнхард» уничтожали в Собиборе евреев – все шестеро были ОПРАВДАНЫ.

Да что эта мелкая рыбешка – командир лагеря «Травники», штурмбанфюрер СС Карл Штрайбель (Karl Streibel), тот, чья подпись стоит на служебном удостоверении Демьянюка, тоже ОПРАВДАН в 1976 году в Гамбурге.

В оправдательном приговоре у всех встречается мудреное слово «Putativnotstand», которое как бы и снимает вину с головорезов.

Что же это за слово такое магическое?

Оказывается, за сотни тысяч убитых отвечать не надо, если у тебя это самый Putativnotstand. Notstand – понятно, чрезвычайное положение, крайняя нужда. Мне приказали, я убил. А Putativ? А это если Я ДУМАЮ, что у меня безвыходное положение, а на самом деле – есть выход. То есть, еще раз: я сам считаю, что мне деваться некуда.

Попробуем теперь применить это слово к Собибору, Белжецу и Треблинке. Немцев кто-то загнал в безвыходное положение, поэтому они сотнями тысяч отправляли евреев в газовые камеры.

Нет, еще не так. Человека обвиняют в том, что он причастен к убийству сотен тысяч людей и при этом спрашивают: не было ли у него ненароком при этом такого чувства, что ему иначе и деваться некуда.

Было чувство, как же ему не быть.

И это все?

Да, это все. На этом основании немецкими судами были оправданы сотни немецких надзирателей концлагерей – те, кто встречал поезда с евреями, кто конвоировал, кто строил газовые камеры, кто занималося сортировкой одежды и заметанием следов перед тем, как пришли союзники.

Я спрашиваю: вы слышали когда-нибудь о Вернере Дюбуа (Werner Dubois), который занимался приемом транспортов и обвинялся в пособничестве в убийстве 360 000 человек но был ОПРАВДАН? Знаете ли вы хоть что-нибудь о Карле Шлухе (Karl Schluch), в должностные обязанности которого входило врать евреям о том, зачем их привезли в лагерь, врать – по пути в газовую камеру? Его тоже обвиняли в пособничестве в убийстве 360 000 человек, но ОПРАВДАЛИ.

Или свежий пример: в Кёльне сейчас судят Хайнриха Бёре (Heinrich Boere), эсэсовца, который собственноручно убивал людей в Голландии и который уже приговорен там к смертной казни. Никто, кроме специалистов, о таком ни сном, ни духом не слыхивал.

А если не слышали, то резонно задать еще один вопрос: почему сегодня самым главным нацистским преступником, по крайней мере, морально отвечающим и за Белжец и за Собибор, – и вообще за все нацистские преступления, потому что это, оказывается, ПОСЛЕДНИЙ БОЛЬШОЙ ПРОЦЕСС НАД НАЦИСТСКИМ ПРЕСТУПНИКОМ («der womöglich letzte große NS-Kriegsverbrecher-Prozess», Die Zeit), – оказался охранник (так и хочется сказать – стрелочник) украинец Иван Демьянюк?

Ну тут просто неувязка какая-то: начали мировую войну немецкие фашисты, лагеря создавали они же, руководили лагерями, строили газовые камеры, загоняли в товарняки и отправляли на смерть. А теперь, судя по шумихе во всех газетах и по телевизору, – бывший красноармеец, оказывается, самый ответственный за все и есть. Он что ли, «окончательное решение» еврейского вопроса придумал? Он сам мировую войну организовал, себя в плен запроторил, сам себе пистолет к груди в лагере приставил и сам к себе в охранники пошел? Почему его сделали (именно не делают, а сделали) козлом отпущения?

Почему обвиняют украинца

А почему, собственно, этот процесс над самой мелкой сошкой войны «большой», и самое главное – «последний»? Что или кто сделал его «большим»? Почему кто-то хочет поставить на истории уничтожения евреев жирную точку, и почему у этой точки украинская фамилия? Уже что – всех бывших НЕМЕЦКИХ нацистов пересадили? Или живых не осталось? Что-то не верится. Вот недавно уважаемый журнал Шпигель (Nr. 45, 2009) писал о человеке по имени Самуель К. Это добропорядочный бюргер (поэтому в журнале только имя и инициал!), который в свое время был в СС, прошел выучку в «Травниках», работал с 1941 по 1943 год в лагере Белжец. Дослужился, не в пример ленивому охраннику (Wachmann) Демьянюку, до звания взводного охранника (Zugwachmann). На вопрос о том, в чем состояла его работа, отвечает: «Все мы понимали, что там уничтожались евреи, а потом сжигались. Мы нюхали этот дым каждый день».

Никогда не был под судом и следствием, хотя за время его пребывания в Белжеце было уничтожено 434 000 человек. Для наглядности – это практически такой город, как Лейпциг. С юстицией у него на сегодня такая связь: на процессе против мерзкого нацистского прихвостня Демьянюка он будет выступать в роли свидетеля. Кому же, как не ему, свидетелем быть: он-то ведь хорошо знает, как лагеря работали?

Говорят, против него – через 66 лет после возможного совершения им 434 000 преступлений – начато предварительное расследование. Он никуда не эмигрировал, прожил все время в Германии, в красивых краях на Рейне, и даже работал в одном из федеральных министерств. Но Фемиде было им заниматься недосуг.

Сейчас искали свидетелей, чтобы сделать «громким» дело Демьянюка. Нашли Самуеля К. И вдруг – вдруг! – кому-то в голову пришла необычная мысль: а что, собственно, делал свидетель Самуель К. в 1941-1943 годах в концентрационном лагере Белжец? Откуда у него такое знание жизненных подробностей?

Самуелю К., как и Демьянюку – 89 лет. Если сейчас только взялись за предварительное следствие, то до обвинительного заключения он, очевидно, не дотянет.

Теперь вопрос: почему немецкая юстиция нашла в Америке мелкого вахмана Демьянюка, а не увидела у себя под носом Самуеля К.?

Ответ такой: не хотела видеть.

Но «не увидела» – пассивная позиция или со зрением что-то. А есть ли случаи, когда немецкая юстиция знала, но сделала все, чтобы не наказывать преступников?

Да, есть. Вот голландский нацист Клаас Фабер, обвинен в убийствах и приговорен в Голландии к смертной казни, замененной впоследствии на пожизненное заключение. Но из голландской тюрьмы он бежит. Куда? В Федеративную Германию. Здесь он живет до сих пор, и немецкая юстиция даже не предпринимает попыток его осудить. А когда возмущенные таким оборотом голландцы потребовали выдачи убийцы, то Верховный суд Германии (Bundesgerichtshof) объявил его гражданином ФРГ – и отказался выдать «своего» в чужую страну. На каком же основании получил голландский преступник немецкое гражданство? Есть такое основание, на него и сослалась высшая судебная инстанция страны: указ Адольфа Гитлера от 19 мая 1943 года о том, что все, кто вступает в войска СС, автоматически становятся немцами. То есть, фюрер умер, а дело его живет.

Как вам такое понимание права?

Тогда возникает вопрос: почему именно в деле Демьянюка вдруг все прозрели и захотели примерно наказать – и для этого притащили его в Германию? Ведь если он причастен к уничтожению евреев, то это дело скорее Израиля. Поскольку евреи в Собибор депортировались в основном из Голландии, то, может, надо было судить его там. А так как лагерь Собибор находился на территории оккупированной, но все же Польши, то, возможно, это было бы задачей для поляков. Дело Демьянюка могли рассмотреть и украинцы – интересно, как бы они сегодня ответили на такой вызов…

Немцы – кроме того, что были организаторами лагерей смерти и работодателями Демьянюка, – никак (формально-юридически, а не идеологически) с этим делом не связаны.

Зачем же Германии этот процесс?

Ответ очевиден, хотя донельзя табуизирован, никто не хочет его формулировать: лучше закрываем глаза, и голову – в песок.

Речь о чувстве вины немцев за преступления нацистов. Во время войны и сразу после нее страны-победители исподволь культивировали мысль (хоть официально писали и говорили прямо противоположное) –виноваты. Приехав в Германию, я долго этого не мог понять: почему мои ровесники, а также их дети, которые и не нюхали пороху, которые родились много лет после войны – тоже чувствовали себя виноватыми. Мои попытки объяснить, что сын за отца не отвечает, натыкались на непонимание – немцы повторяли, как мантру: виноваты. Платили репарации, платили жертвам, платили «остарбайтерам», но вина не уменьшалась, а даже, кажется, увеличивалась – теперь их обвиняли еще в том, что они за загубленные жизни хотят откупиться звонкой монетой. Хотя деньги брали… Официально это называлось «особая ответственность перед жертвами нацизма», «солидарность вины» или «коллективный стыд», а на практике стало коллективной травмой поколений.

Но вот после войны прошло 65 лет, и в немецком обществе появляется новый феномен, эдакое естественное желание освободится от вечно преследующего их прошлого. Его можно было бы приветствовать, если бы не заметный крен вправо: вместе с собственным освобождением происходит перекладывание части ответственности на чужие плечи. Но не с себя нынешнеих (у которых и вины-то нет!), а с поколения войну начавших и войну проигравших. Буквально у нас на глазах развивается целая культура поиска тех, кто ТАК ЖЕ, а может даже ЕЩЕ БОЛЬШЕ виноват, чем немцы. Уже не Гитлер начал войну, а Сталин и Гитлер (пакт Молотова-Риббентропа), да и вообще нападение на Советский Союз было превентивным ударом. С каждым годом становится все больше и больше немецких «борцов сопротивления последнего часа», в частности, в генеральских погонах. Все большую роль, особенно что касается карательных, «грязных», функций, якобы играли иностранные подразделения вермахта и СС. Все чаще показывают нам в художественном кино зверства красноармейцев, «русских», в конце войны, приводятся сомнительного качества цифры изнасилованных немецких женщин (и практически не найти количества изнасилованных немецкими солдатами женщин – как в СССР, так и в Западной Европе). Долгими часами телевидение показывает трагедию немецких беженцев и забывает сказать, что же стало причиной войны, приведшей к трагедии (не говоря уже о том, чтобы показать советских беженцев летом и осенью 1941 года). За сожженные села в Белоруссии, Украине, Югославии, Греции и Италии вина возлагается на партизан – логично: ведь если бы не было партизан, то не было бы и карательных экспедиций СС.

Важнейшая для немцев тема Холокоста, бесспорно придуманного, спланированного и осуществленного нацистами. Но и в ней появляются нюансы: немцы, оказывается, сами не убивали – убивали «травники», бывшие украинцы, русские, прибалты, поляки… То есть, (пока) не спорим – организационно-философская слагаемая наша, а вот руки мы сами не пачкали. Примеры – вот он, Демьянюк, который с примкнутым штыком загонял в душегубку, стоит перед судом. А мы только рассказывали про мытье в бане.

Логика, вроде, простая: если разложить тяжелое бремя на многих, то нести легче.

К этой дурно пахнущей задаче подключаются серьезные научные силы. Историк Дитер Поль (Dieter Pohl) посчитал, что количество не-немцев, которые «готовили, проводили или поддерживали акции по уничтожению евреев» было примерно таким же, как и количество немцев и австрийцев, которые занимались этим делом.

Значит, на немцах лежит только половина вины, fifty fifty?

Ему вторит другой историк – Михаель Вильдт (Michael Wildt), большой поклонник интеллектуалов из РСХА – главной нацистской мясорубки. Он считает, что «немцы не могли бы самостоятельно осуществить расправу над миллионами европейских евреев».

А историк Гётц Али (Götz Aly), – который написал, что гитлеровская Германия была «народным государством», и «это понятие точнее отвечает той реальности, чем слова «режим» и «диктатура», – попросту освобождает немцев от их какой-то особой, главной что ли роли в Холокосте. В деле так называемого «окончательного решения еврейского вопроса», как нацисты эвфемистично называли уничтожение целого народа, речь, возможно, по его словам, идет о «европейском проекте, который нельзя объяснить только особыми предпосылками в немецкой истории».

Получается: немцы не при чем. Европа виновата, а к немцам Холокост просто «приклеился».

Все эти историки – не ультра-правые, а вполне добропорядочные, «мейнстримные», кто на университетской кафедре, кто на другой государственной службе.

Вот в это-то ряду и стоит пропагандистски мощно раскрученный процесс над мелкой сошкой – Демьянюком. Для одних он – алиби, освобождение от угрызений совести. Для любителей переписывать историю – карт-бланш. Для третьих – возможность показать приверженность Германии делу неусыпного уголовного преследования нацистских преступников, подтвердить, что «преодоление прошлого» (Vergangenheitsbewältigung) стало неотъемлемой идеологической догмой немецкого истеблишмента.

Нельзя же в самом деле все время выслушивать упреки в том, что многие немецкие преступники так и не встретились с Фемидой, а большинство «судимых» вышли сухими из воды.

Виктор Тимченко, Лейпциг

Джерело: http://focus.ua

Читайте також:

This posting includes an audio/video/photo media file: Download Now

Українська національна асамблея (УНА-УНСО)

unread,
Jan 27, 2010, 6:15:43 PM1/27/10
to una-...@googlegroups.com

Микола Сціборський про Про виборчу систему парламентаризму.

Posted: 27 Jan 2010 07:22 AM PST

Stydno-golosovatЯк відомо, приймаючи нарід за суверена держави, демократія свій устрій побудувала на засадах виборного представництва, себто парламентаризму. Коли парламентарна система давала певні користі раніше, то тепер позначається вона цілою низкою органічних хиб. Зростаюча боротьба політичних – класових і господарських інтересів привела до створення чисельних партій, груп і фракцій. Використовуючи політичну свободу демократії і часто з’являючись відображенням егоїстичних інтересів різних, іноді виразно антисоціальних, груп, всі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси.
В стремлінню здобути виборчі голоси, партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом і корупцією, як також і штучними засобами впливання на суспільну опінію в бажаному для них напрямі. Ці методи профанують і викривлюють значіння самого виборчого принципу, і перетворюють проголошену демократією за “святе святих” свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народніх мас з одною метою: “вибити” з них побільше голосів за кандидата даної партії…
Сучасний парламентаризм витворює свого роду “спеціалістів” від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають “торгівельними бюрами”, де можна купити-продати суспільний інтерес по в подобі. Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного гешефтмахерства. В наслідок – найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики.
Ці всі обставини унеможливлюють для демократії творення авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на довший час, державну політику. Водночас приводять вони до своєманітного парадоксу демократії, коли формальне народоправство, замість служити інтересам народу, отже, більшості,- обертається в середник його використання в руках меншости. Вся ця профанація народоправства відбувається при лицемірному голошенню “високих” ідей, ще більш понижуючих в суспільній опінії їх авторитет і вартість.

Джерело: Микола СЦІБОРСЬКИЙ “НАЦІОКРАТІЯ”

Читайте також:

This posting includes an audio/video/photo media file: Download Now

Сатьяграха Ганді, або Духовний фундамент громадського спротиву

Posted: 27 Jan 2010 06:40 AM PST

mkmgЦе був явний бойкот діючого колоніального режиму: відмова від престижних посад, високих нагород і звань, від участі в офіційних прийомах і церемоніях; це був бойкот виборів до законодавчих органів, англійських шкіл і коледжів, колоніальних товарів, а також відмова від сплати податків.

Нещодавно, читаючи матеріал, присвячений пам’яті Мохандаса Карамчанда (Махатми) Ганді, я спіткнулася на таких рядках: “…Британія подарувала свободу своїй колонії”, малася на увазі Індія. «Оце так! – майнула думка. – Нічого собі – “подарувала”!» А що ж тоді були ті десятки років цілеспрямованої, тактично продуманої, поміркованої боротьби, лідером якої і був саме Ганді?

Цей момент потребує детального уточнення. Чому? Бо феномен Ганді з його філософією ненасилля – так, саме феномен! – заслуговує на те, щоб розглянути його не побіжно. Тим паче сьогодні. Тим паче в Україні.

Ще одна легендарна особа Індії — Індіра Ганді — колись зауважила, що належно оцінити саму постать цієї особистості й те, що він зробив не тільки для Індії, а й усього людства, люди спроможуться лиш на відстані часу. Глибокодумні слова. Бо саме зараз виопуклюється й увиразнюється той факт, що Ганді зробив те, чого до нього не вдалося нікому, – він досяг політичного результату духовним шляхом, не проливши при цьому нічиєї крові. І при цьому піднявся на таку моральну висоту, перед якою затамували подих як його шанувальники, так і відверті недоброзичливці.

Індія – це теж свого роду феномен. Спадкоємиця арійської традиції і духовний нащадок її брахманської суті. В цій країні багато хто добре усвідомлює, від якої праматері вони успадкували цей духовний дар. Мова йде, звичайно, про Україну. Цікавий був випадок, коли приїхала група індусів до Кам’яної Могили, що поблизу міста Мелітополя. Очевидці розповідали, як вони попадали на ті заповідні кам’яні плити, схвильовані й радісні, і голосили, що, хвалити Бога, нарешті запізнали землю своїх коренів, своєї прабатьківщини.

Звичайно, всі кого цікавить постать Махатми Ганді, знайомі з його філософією ненасилля. Свого часу вона викликала дуже багато критики, суперечок і несприйняття в інших частинах світу, а особливо в радянській імперії, де на неї одразу наклеїли ярлик “пасивної”, “дрібнобуржуазної”, “регілійної” тощо. Та й хіба то дивно? Адже в умовах країни “от Москвы до самых до окраин», де людське життя не вартувало й копійки, відповідно панувала і спотворена ідеологія з повним зміщенням етичної осі координат. А все те, до розуміння чого духовно годі дотягнутися, завжди викликає або повне несприйняття, або шквал критики з боку значно нижчих за рівнем свідомості.

То чи була пасивною філософія ненасилля Ганді, покладена в основу визвольного руху народу Індії за незалежність? Рішуча відповідь – ні, якою завгодно, тільки не пасивною. Тому що в основі такого ставлення до світу, де, перш за все, домінувала ідея збереження його гармонії, ненанесення шкоди жодній живій істоті і прагнення Істини, лежала велика духовна праця. Її фундаментом було глибоке вивчення культурного, філософського й релігійного світового набутку. Ганді не відкидав і не заперечував жодної релігії чи вчення світу, стверджуючи при цьому, що будь-яке сокровенне вчення не може бути виключною власністю якоїсь одної нації чи народу, а кожна із священних книг свого часу була оптимальною для еволюційного поступу певного регіону землі або країни. Слушне його зауваження щодо фундаменту світових релігій: різняться, на думку Ганді, лише догми, етичне ж джерело усіх без винятку релігій – єдине. Тобто єдиним є їх Божественний виток, істинна основа, ті ж доповнення або тлумачення, що привносили в пророчі вчення люди, часто, навпаки, призводили до зворотного ефекту: перекручення їх первісного значення і в результаті – до спотворення істини.

Ще в молоді роки на Ганді великий вплив справили слова з “Рамаяни”, древньоіндійської епічної поеми: “Істина лежить в основі всіх найвищих якостей і добродійності”. А головний принцип релігії джайнів – ахімса – ненанесення шкоди живому – став фундаментом його власної філософії. Треба сказати, що Ганді з великою увагою вивчав пам’ятки людської думки. Цікаве його зауваження щодо Біблії. Порівнюючи концепції Старого й Нового заповітів, він сказав такі слова: “Хоча Старий заповіт має багато глибоких істин, я не можу ставитися до нього так само, як до Нового заповіту. Я розглядаю Новий заповіт як розвиток вчення Старого заповіту і в той же час – як його заперечення”. Це зауваження набуває особливого смислу саме зараз, коли на Землі енергійно відбуваються еволюційні процеси очищення – зерна сокровенного знання відділяються від полуди куколю.

Вперше Ганді замислився над суттю Істини після прочитання “Рамаяни”. Після ж прочитання Бгагавад-гіти він зрозумів, що для досягнення цієї Істини необхідна наполеглива безкорислива дія. Саме ця книга стала для нього духовною основою життя. “Чим більше я вивчаю Гіту, тим більше запевняюся в її унікальності. Для мене це духовний словник. В моменти сумнівів, коли я не знаю, так чи інак маю чинити, я звертаюся до неї, і вона жодного разу мене не розчарувала”. Ганді вивчав цей величний епос все життя і дійшов висновку, що саме у ньому закладені основи ненасильства. Він вважав, що все його життя перевернули дві пов’язані між собою події: прийняття обітниці самообмеження (брахмачарья) і розробка специфічної форми руху громадського спротиву (сатьяграха). Останню він активно застосовував практично як основний засіб боротьби проти колоніального насилля.

“Він став біля порогів хижок тисяч обездолених, одягнений так само, як вони. Він звернувся до них їхньою мовою, тут, нарешті, була жива правда, а не книжні цитати… У відповідь на голос Ганді Індія знову розкрилася для великих звершень, так само як це сталося в ранні часи, коли Будда проголосив правду співчуття і милосердя серед усіх живущих”, — ці слова Робіндраната Тагора оживають ясним видінням перед людським оком.

Ганді ніяк не втискається в рамковий портрет державного діяча чи видатного політика. Прижиттєво він не мав державних чи академічних звань, рангів, не займав високих посад. Проте мільйони індійців називали його Батьком нації, тому що його нестандартна постать несла в собі безмежність великого духу. І саме завдяки йому Ганді став душею визвольного руху Індії. Він розробив унікальні по своїй дієвості засоби боротьби проти колоніального насильства – практичні засоби громадського спротиву на духовному грунті своєї високої свідомості. Такого явища досі Земля не знала…

Термін “сатьяграха” запропонував сам Ганді, пояснивши його так: “сатья” – святість, втілена в любові істина, “аграха” – твердість духу, рішучість. Саме ця свята рішучість стала могутнім і дієвим засобом у досягненні благородної мети звільнення свого народу. І не тільки від колоніального гніту, але й від гніту більш вражаючого людську душу – ярма власних страху, безсилля, покори. Ганді своїм прикладом вчив, що, служачи Істині, людина, в першу чергу, має змінити свою психологію раба на психологію вільної людини. Адже гнітити можна тільки тих, хто дозволяє себе гнітити. І тут на перший план має вийти виховання в собі безстрашності, яка, в розумінні Ганді, була поняттям духовним. Адже слідувати шляхом ненасилля може тільки людина безстрашна, бо вона протиставляє грубій фізичній силі силу свого духу.

“Ненасилля, яке я проповідую, — це активне ненасилля сильних”, — пояснював свою позицію духовний лідер. Він вважав ненасилля не тільки умовою боротьби, а й найкращою основою організації громади людей. Адже тільки на здоровому гуманістичному грунті може зрости справді здорове життєздатне суспільство. Що ж до пасивності ненасильства… На вирішальному етапі статьяграхи Махатма Ганді проголосив: “Дій — або загинь!” Не дуже вкладається цей заклик у рамки пасивності, чи не так?

То в чому ж суть феномену сатьяграхи? До речі, переклад цього слова не вдавалося зробити максимально точним ні на англійську, ні на будь-яку іншу мову. Часто це перекладалося як “пасивний спротив”, “ненасильственний спротив” або “громадянська непокора”. Слід відмітити, що сатьяграха включала усі ці визначення, але… була значно, значно глибшою і ніколи не була пасивною. Більш точним видається таке тлумачання — “твердість опору в Істині на грунті ненасилля”. Іноді сатьяграху розуміють як “неспівробітництво”. Але це вузьке розуміння, хоча вона дійсно закликала до припинення будь-якої ділової активності. Це був явний бойкот діючого колоніального режиму: відмова від престижних посад, високих нагород і звань, від участі в офіційних прийомах і церемоніях; це був бойкот виборів до законодавчих органів, англійських шкіл і коледжів, колоніальних товарів, а також відмова від сплати податків. Сам Ганді вважав сатьяграху поняттям набагато ширшим, ніж неспівробітництво, але вважав останнє “найбільш ефективним методом формування громадської думки”, дисциплінарним засобом, і жертвою, і вимогою поваги до думки як окремої особистості, так і громадських об’єднань в цілому.

Зауважу, що вчення Ганді завдяки високій духовній ноті не втратило своєї життєвості й посьогодні. І це не дивно: побудоване на загальнолюдських цінностях, для нащадків, дітей світу, здатних оцінити його підгрунтя уже з позицій більш високої свідомості, воно є прикладом цілеспрямованого досягнення громадянської мети високодуховним шляхом.

А до чого тут Україна? – може спитати хтось. Адже, починаючи розмову про феномен сатьяграхи, були сказані слова про актуальність цієї теми саме зараз і саме в Україні?

Нещодавно в статті українського вченого, філософа, Ігоря Карівця я натрапила на цікаве визначення сучасного стану України як держави “тричі” колоніальної, тобто такої, що знаходиться під пресингом, з одного боку, Росії, з другого, Америки, з третього – владної верстви своєї країни (яка весь час перебуває у перманентному стані боротьби з власним народом – Н.К.) і потребує нагального звільнення від цих троїстих пут.

Ось що він пише в статті “Влада, Анархія, Лівий Націоналізм…”:

“Деколонізація ( України – Н.К.) включає декомунізацію, звільнення від комуни, тобто недопущення на керівні посади колишніх комуністів та комсомольців, які виступають під знаменами „соціал-демократії”, „зелених”, „лібералів”, „націонал-демократів” тощо, які розмовляють українською мовою. Все це обман і облуда. Всі вони тяжіють до Росії. Прикривають своєкорисливі інтереси гаслами про соціальну справедливість та рівність, експлуатують вигадку про єдину колиску українців, білорусів та росіян, запускають мітологеми про єдність слов’ян. Все це добре, але подивіться, хто про це говорить. Хіба ми проти співпраці між українцями, росіянами і білорусами? Хіба ми проти співпраці з будь-ким? Але — яка природа співпраці? До тих пір, допоки росіяни не позбудуться своїх імперських звичок, допоки не зречуться свого шовінізму у відношенні до українців, жодної співпраці не буде. А буде протистояння, буде опір”.

І це стосовно лиш однієї з українських проблем. То хіба не зрозуміло, чому ми знову згадуємо Махатму Ганді і його духовний заповіт людству: про боротьбу за людські права, про ненасилля, про безстрашність і звільнення від рабської психології?.. І уміння протиставити ганебній казуїстиці державної влади духовну силу громадського спротиву*.

Наталка Артанія Кобза, «Народний Оглядач»

* У статті використані деякі факти з книги Л.Р.Полонської “Махатма Ганди: смысл жизни”.

Читайте також:

This posting includes an audio/video/photo media file: Download Now

Творчий вечір Катерини Матвєєвої

Posted: 27 Jan 2010 02:02 AM PST

kateryna_mavejevaВсіх, хто любить поезію, запрошує 30 січня на свій творчий вечір наша молода землячка Катерина Метвєєва.
Творчий вечір відбудеться 30 січня о 15.00 в Уварівському Домі у Ворзелі!
Це презентація її книги , диску та зустріч з гостями – поетами.
Тут можна ознайомитись з деякими її віршами http://www.maysterni.com/user.php?id=2876&t=0

Читайте також:

    This posting includes an audio/video/photo media file: Download Now

    Reply all
    Reply to author
    Forward
    0 new messages