Семінар 1. Питання 2.

[р.с.]

Європейська біографія Фауста. Давній цікавий та небезпечний образ. Що
ми взагалі про нього знаємо і думаємо?

[Elena Puzina]

Лтературним прототипом легенди про Фауста була стародавня новогрецька, ранньохристиянська Повість про Еладія, що продав душу дияволові. Основне першоджерело - "народна книжка" Йоганна Шпіса. Важливими "атрибутами" цього образу були демонстрація "чудес" (обов'язковий елемент пізніших переказів) та мотив угоди з дияволом. Фауст був збірним образом, який ввібрав у себе риси реальної особи - доктора Йогана Фауста. 

Можна виділити 2 загальні епати в формуванні цього сюжету:

1. процес "збирання" легенди, кристалізації мотивів, результатом чого стало утворення "народної книжки" наприкінці 16 ст.

2. етап жанрової та ідейної диференціації. 

Важливо зазначити, що цей сюжет містив у собі потужний заряд вільнодумства, що було своєрідним відображенням часу його народження - доби німецької Реформації. 

Крістоферу Марло належить перша драматична обробка легенди. Його трагедія 1604 р. "Трагічна історія доктора Фауста" змальовую Фауста титаном, захопленим жагою знання, багатства, потужності. Марло посилює героїчні риси легенди, перетворюючи Фауста у носія героїчних елементів європейського Ренесансу. Від народної книги Марло посилює чергування серйозних і комічних епізодів, а також трагічний фінал легенди про Фауста. 

Щоб полегшити сприйняття сприйняття п'єси незнайомою мовою німецькому акторові, запрошували "блазня" - німецького актора, який розважав публіку між сценами комічними імпровізаціями. Це новаторство було сприйняте публікою позитивно, і Фауст почав часто з'являтися у супроводі комічного слуги. Читаючи "Фауста" Гете, помічаємо, що Мефістофель часто виконує функції такого слуги. Особливість мови Мефістофеля також підтверджує цей факт, оскільки вона багата на народні елементи, містить в собі велику кількість народних прислів'їв і приказок. 

Ще варто звернути увагу на те, що образ Фауста перебуває в двох різних площинах народного світосприйняття одночасно. 

1-ше - це така риса, як консерватизм, прагнення внутрішнього врівноваження й гармонізації буття. З цього погляду Фауст викликав у натовпу огуду і сміх.

2-ге - вічна незгода, недовіра маси до "офіційної" точки зору, що насаджується згори. З цього погляду Фауст, як сміливець, життєлюб, викликав співчуття ,а сміх мав стверджувальних характер.

 

2009/11/5 р.с. <rose...@gmail.com>

Європейська біографія Фауста. Давній цікавий та небезпечний образ. Що
ми взагалі про нього знаємо і думаємо?

--
Elena Puzina,

Student of Bachelor Program in Philology, National University of "Kyiv-Mohyla Academy"
+38 093 850 33 93

[Гуменюк Тамара]

Образ Фауста, як на мене, є більш багатозначним, ніж образ Дон Жуана.
Для епохи Гете важливими були дві характеристики: безкінечність і
свобода. Саме таким постає Фауст з його невтомним прагненням осягнути
істину. Небезпечність такого образу була помічена ще в ХХ ст., коли
говорили, що дух Фауста ходить Європою. Внаслідок профанації цього
образу постає ідея людини, яка все може, що тягне за собою порушення
етичних, моральних кордонів. Важко переоцінити вплив такого вольового
образу на розвиток суспільства. Напевно, традиційно цей образ
асоціюватиметься з загадковістю, волюнтаризмом і, можливо, навіть з
богоборством. Як на мене, образ Фауста можливо осягнути, лише
враховуючи філософські тенденції суспільства і саму багатозначність
образу. Тому, скажімо, коли ми говоримо про Дон Жуана нам менш важливо
рахуватися з філософською думкою його часу. Оскільки його корінь
лежить у легендах про такого собі звабника. У той час як корінь Фауста
в Європі повязаний з ранньозристиянськими апокрифами, з цариною магії
і з дияволом. Це все дає нам уявлення про суть образу. На останок
можна додати, що такі образи і схожі твори ("Майстер і Маргарита"
Булгакова) часто супроводжуть різні загадкові події: смерть акторів,
зникнення речей, - і все це створює певний ореол магічності і
відстороненості від звичайного людського світу.

[Liudmyla Kushnir]

Питання 2.      Фауст мав теж живого прототипа – чорнокнижника і астролога. Перша літературна обробка – це «народна книга», автор якої певно був лютеранським кліриком. Його ім’я навіювало жах на простий люд. У різних країнах Європи могли показати хатину, де провів свої останні дні чорнокнижник до того моменту, як його витягнув злий дуг. Витягував же його дух через чорну дірку у стелі або стіні (наявність чорної дірки в таких хатинах - обов’язковий атрибут). А ще Фауста називали Великим Некромантом, бо вірили, що той викликає померлих, накладає порчу на будь-кого. Пізніше зародився образ і Фауста- ваганта, тобто хитрого студента-мандрівника з уїдливим гумором. Він творив усілякі негаразди шляхом ілюзії: то купця обдурить, то простого селянина…     1603 р. – поява французького Фауста (переклад «народної книги» Пєром Кає). Перекладач наділив цього героя ренесансним протистоянням середньовіччя.     1604 р. – англійський Фауст Крістофора Марло, «Трагічна історія Доктора Фауста». Фауст стає носієм героїчних елементів, усипаних комічними епізодами. Потім був Фауст у Відмана у дусі клерикалізму, наповнений настановами на шлях істинний.          Винятково популярним був у Німеччині ХVIII ст. Гетівський Фауст чи не найцікавішийі найвідоміший, адже автор його виписував не один рік. Його Фауст – опонент Мартіну Лютеру. Центральний міфологічним образом твору є сам Фауст (за Шалагіновим). Міфологічний підхід автора до теми Фауста виявляється у виборі драматичної форми.     З кожним століттям, з кожною новою літературною епохою Фауста більше наділяли позитивними рисами, але він безсумнівно залишився найамбівалентнішим персонажем. Він пройшов шлях від чорнокнижника до мудрого адепта. Шпенглер новоєвропейську культуру йменує саме фаустівською. «Фаустівська людина» - активна, першовідкривач, переможець, має наснагу і жагу, щоб рухатися вперед, турботливий про історію (за Шпенглером). І в нас час ім’я Фауст вже точно не навіє ні на кого страху, про що свідчить назви у маскульті кафе та музичних гуртів «Фауст».   -- Вы уже с Yahoo!? Испытайте обновленную и улучшенную. Yahoo! Почту!

[Liudmyla Kushnir]

[Марина]

Б.Шалагінов у своїй праці наводить цікаві паралелі між такими творами
як <<Фауст>> Гете, <<Чарівний Маг>> П. Кальдерона, п'єсами Шекспіра
( зокрема <<Король Лір>>), <<Божественна комедія>> Данте, <<Втрачений рай>>
Мільтона. На думку дослідника, типовою у всіх наведених творах є
послідовне розкриття <<містерії душі>> ( де Санстіс) головного героя,
тобто це переживання певних тяжких життєвих випробовувань, які він
складно, однак успішно долає, витримує спокуси ( владою, славою,
жінками), переоцінює власні бажання, устремління і врешті робить вибір
на користь своєї духовної сутності. Це шлях від <<царства низу>> до
<<царства верху>>, від матерії, чуттєвих насолод, до світла, духу, Бога.
Герої Шекспіра ( зокрема, Король Лір, Річард ІІІ) у цьому внутрішньому
русі досягають <<катарсису>>, піднесення духовного завдяки осягненню
ілюзорності матеріальних благ, статусу, соціальної ролі і поверненню
до своєї людської сутності, особистих якостей, до позасоціальних
критеріїв виміру людяності. У творі <<Чарівний маг>> персонаж Кіпріан,
що як і Фауст зачитувався античними книгами переживає дещо інше, більш
акцентовано християнське <<просвітлення>> (апофеоз) на противагу
<<язичницьким>> знанням античних авторів, якими він захоплювався. Його
душа врятована, оскільки він зміг подолати плотське і осягнути
християнського Бога ( і тут також фігурує дівчина, Юстина, завдяки
якій герой себе переусвідомив). Смислові і текстові збіги також
спостерігаються між спокусами, якими випробовує Фауста Мефістофель і
тими, до яких вдається Сатана щодо Ісуса у поемі Мільтона <<Втрачений
рай>>, причому є версія, що Гете послуговувася переліком спокус,
запозиченим не з Нового Заповіту а саме переосмиcленими образами з
мільтонівського твору. Адже у Євангелії від Матвея і від Луки про
спокуси Христа написано дуже мало, сухо, стисло, лише <<силою фантазії
Мільтона вони перетворились на розкішні картинні образи>>. Крім того
<<каталог гріхів>> у Гете ( зажерливість ( <<Авербахів склеп>>, слабкість
до жінок (<<Відьмина кухня>>) тощо) - входить у перелік гріхів Дантового
пекла. <<Відомо, що Гете був уважним читачем Данте>> . Тож усі ці збіги
свідчать, що Гетів Фауст уособлює собою містеріальний шлях людини від
ницого до високого, шлях очищення, і певним чином синтезує у собі
конструкції попередніх <<де Санстіс>> видатних письменників доби
Реформації, Бароко. Різниця, як на мене, в тому що саме у земному
герой тепер знаходить своє покликання, щастя і це земне -
одухотворене, це активна людська праця ( на користь людству), а не
статичне небесне осяяння, самозаспокоєне блаженство <<в Бозі>>, чи
переосмислення своїх особистих якостей, життєвих цінностей на чому усе
й закінчується. Змінюється значення містеріальної завершеності,
ідеологічні параметри <<абсолютної гармонії>>. Тепер містеріальний шлях
переосмислений у у дусі <<штюрмерського індивідуалізму й ідеалізму,
важливе місце в якому посідає вчення Шефтсбері про ентузіазм. Це
трансцендуюча любов до Бога, звільнена від мирського й корисливого, це
й <<високий злет віртуозів>>, героїзм, <<захоплення поетів>>, <<дух
мандрів>>, творчість, тобто ентузіазм поєднує божественну й земну
любов, любов до буття, природи, земне життя - як простір для творення
шляхетних справ, щастя, а не <<низ>> Неба, тож <<апофеоз>> Фауста врешті
- це відкриття людиною у собі животворного творчого ентузіастичного
начала.
Про те, що Фауст уособлює жагуче людське пізнання, зухвалий пошук,
готовність до ризику, випробовувань вже зазначалося неодноразово, лише
хотілося б наголосити , що це прагнення саме живого, безпосереднього
осягнення, яке видається герою можливим лише у первозданному світі
природи. Це поривання до природних - істинних знань на відміну від
<<абстрактних компендіумів>> книжних - відчужених, вторинних, <<мертвих>>.
Тобто для мене Фауст ще й уособлення не просто й не стільки вченого,
що прагне відкрити якість закони, формули, обґрунтувати теорії, схеми,
а скоріше прагнення чуттєвого насиченого буття, повноти, глибини
життя, мудрості, а не специфічних знань, поривання до універсальності
і всеохопності, а не самодостатнє задоволення вченого окремою галуззю
зі своїм термінологічним апаратом, окремою сферою...Фауст тяжко
переживає відірваність від світу у своєму кабінетному <<ув'язненні>>, і
відгукується про книги не зовсім адекватно для <<вченого>>: <<Стрімлять
до неба стоси книг, Ненатла точить їх черва, пилюга їх густа вкрива І
кіпоть осіда на них!(...) І це в тебе світ! І це зветься світ!..Навколо
тебе тлін і цвіль, І жах потворних кістяків!>> Здається, тут не лише
бунт проти схоластики, <<антивагнеризм>>, а й якась хтонічна жага життя,
діяльності, як вигукував Кіпріан ( або сам Фауст, трохи заплуталась з
цитатами): <<Риньмося сміло в часу прибій, В потік випадків і подій(...)
Лиш в русі проявляє себе чоловік>>. Тож не випадково ідеал Фауста
матеріалізувався у <<приході>>) саме Духа землі, що уособлює саме цей
рух - <<народження і смерть, океан і твердь, ткання мінливе, життя
бурхливе>> .
Кінечні, бездушні занння vc невичерпні багатства, чудеса вічної
природи: <<Природо безкінечна! Де ж , коли ж знайду ту грудь, що нею
світ ти поїш, І небо, й землю - все живиш?..>>; <<Тікай на волю, на
простір!>>

[Святослав Півень]

З часу появи образу Фауста в літературі він досить сильно розвинувся,
а в деяких випадках повністю трансформувався. Утім, тема продажу душі
дияволу залишається популярною й досі, особливо у безмежному просторі
масової культури (а з нею, як відомо, варто рахуватися:))
Отже, один із альтер-его Фауста - це Джонні Блейз, герой серії
коміксів Марвел "Ghost Rider". Цього разу перед нами не талановитий
чорнокнижник, а звичайнісінький собі байкер, що продав душу дияволу, а
тому змушений виконувати "брудну роботу" - вишукувати і знищувати
негідників та відправляти їх до пекла. Разом з тим, Джонні намагається
вирватися з-під контролю свого працедавця. До речі, у не надто вдалій
екранізації чорта назвали саме Мефістофелем, аби збільшити подібність
із "Фаустом". Але це американський Фауст, тому слід вернутись до
Старого Світу.
Взагалі, якщо на те пішло, значно частіше відбувається порівняння із
Мефістофелем, аніж з Фаустом. Зупинюся на українських прикладах. Вол.
Винниченко недарма згадує ймення демона у назві "Записки кирпатого
Мефістофеля", стимулюючи читачів до порівняння деяких учинків героя з
Мефістофелевими діями, чи радше слабкою імітацією їх. Іншу з багатьох
згадок ми знаходимо у С. Пиркало у творі "Не думай про червоне", де
вона порівнює Юрія Андруховича опівночі (!) з Мефістофелем, якому
хочеться "продати душу". Андрухович має бути радий. Омину увагою п'єсу
Подерв'янського "Остановісь мгновєньє, ти прєкрасно". Натомість згадаю
нещодавні "Шахмати для дибілів" Бриниха, де так само зустрічаємо
Мефістофеля.
Утім, я не закінчу свого посту, забувши згадати про внесок у розбудову
"Фаустівського" мотиву Байроном,зокрема поемами "Каїн" і особливо
"Манфред".
В основі першого тексту лежить біблійний мотив, в котрий інкрустовано
фаустівські ідеї. Байронічний герой Каїн зустрічається з самим
Люцифером. Той пропонує відкрити істину майбутньому братовбивцеві,
адже диявол "нічим, окрім лиш правди не спокушає". Люцифер тут постає
мислителем, а Каїн тим, хто хоче розібратися в секретах світобудови.
Чи ж не цим займався Фауст? Проте "Манфред" схожий на "Фауста" іще
більше. Манфред - дослідник та філософ, перед яким відкрилися усі
таємниці збирається покинути цей світ. Поспілкувавшись з безліччю
магічних істот та дійшовши різних екзистенційних висновків, Манфред
скаче зі скелі.

[nata0205]

Європейська історія Фауста надзвичайно багата. Тобто ми добре знаємо,
що образ, який втілив у своєму творі Гете, походить з народної
легенди , відкриття народного сюжету та книжки Йоганна Шпіса. Перший
Фауст, про якого розповідають дослідники, був Симон-волхв з
ранньохристиянських апокрифів, який за допомогою язичницької магії
демонстрував чудеса, але розбився, коли в присутності цісаря Нерона
намагався, покладаючись на підтримку диявола, летіти у повітрі. Крім
того, швидше за все, Фауст був збірним образом, оскільки ще у виданні
народної книжки 1599 року наведено список осіб від початку 10 до
початку 16 століття, які уклали угоду з дияволом. В ньому є імена
понад 10 римських пап, таких учених як Тритемій, Агріппа
Нетесгеймський, Парацельс. Але цей перший сюжет та головний персонаж
зазнають значних змін у Гете завдяки впливам різноманітних
філософських течій (і їхніх представників), які побутували в епоху
Гете, а відтак, ми, безперечно, не можемо розглядати образ Фауста та
саму драму відособлено від сучасних Гете ідей, переконань,
філософських поглядів.
Шалагінов Б.Б. зазначає, що <<задум Фауста Гете сягає своїм корінням в
коротку, але інтенсивну добу літературного розвитку в Німеччині -
штюрмерство>>. Насправді, основні положення та погляди цього руху
спостерігаємо у <<Фаусті>>: життя як боротьба непересічної особистості з
ворожими життєвими обставинами, при цьому персонаж у драмах міг
належати до будь-якого соціального прошарку, важливим лиш був його
духовно сильний пристрасний характер, приречений вести трагічну
боротьбу з ворожим світом і з самим собою; персонажів тут повсякчас
мучить проблема правильного вибору шляху. У Канта Гете запозичив думку
(для характеристики свого персонажа) про розуміння активного творчого
характеру людської свідомості, що не залежить від зовнішнього світу
щодо висування вищих життєвих цілей, а відтак, протистоїть йому. Тож
Фауст хоче знати більше, ніж дозволяє суспільство, він хоче, щоб
Міфестофель розкрив йому ті знання, які виходять за межі, встановлені
церквою. Крім того, справедливою здається паралель із міфологічним
образом - Прометеєм. Фауст прагне до забороненого як до втіленої
можливості розкріпачення. Тому в такому розумінні можна помітити
зв'язок із міфом про культурного героя, який дістав заборонену річ
(вогонь) - і цим символізував звільнення від панівного порядку і
перехід до нового.
Ще хотілося б зазначити про деякі значні відмінності <<Фауста>>
Гете від сюжету легенди і навіть від театральних вистав на цю ж тему
у 18 столітті. Вже в <<Прафаусті>> автор відходить від ряду сюжетних
мотивів легенди, і самого персонажа. Наприклад, Фауст не гине в
пекельному полум'ї, розплачуючись душею за гріхи. Крім того,
демонстрація дивовижних чудес і видовищних ефектів на сцені
відігравало значну роль в усій виставі. Проте у Гете тема Фауста-мага
і чаклуна відходить на другий план, а лінія фантастичного, чудесного,
інфернального розкривається здебільшого через образ Мефістофеля. Одна
з варіацій образу Фауста як комічного персонажа також відходить <<чи не
на десятий план>>. У 1 частині про комічне, як нам здалося, взагалі не
йдеться. Лише у 2 частині Фауста, носіями комічного можна назвати
Мефістофеля та інших представників міфологічного світу. Дуже рідко
Фауст потрапляє у комічну ситуацію. На згадку спадає лише момент у 2
дії: Фауст наївно радіє з можливості посидіти на тій самій спині
кентавра Хірона, на якій колись сиділа Гелена. А сам Хірон говорить
про свою спину грубувато, як про звичну частину тіла, чим комічно
знижує радісний настрій Фауста.

Cнігур Наталя

[Валя Яворська]

Мотив Фауста покликаний показати поведінку людини в ситуації вибору.
Ця традиція тягнеться ще з Біблії, коли людина постає перед дилемою і
змушена чимось жертвувати, добре відома ця ситуація і в казках (герой
на роздоріжжі). Цим, на мою думку, і цікавий образ Фауста. Знову-таки,
як і у випадку Дон Жуана, вчинки героя мотивовані, письменник
знаходить виправдання (чомусь тут на гадку спадає принцип "чесності з
собою" Винниченка і його втілення у творах Хвильового і
Підмогильного).
Цікаво, що подібні реалізації фаустівського мотиву знаходимо в поезіях
Плужника і Рильського. Щоправда, плужників вірш не вцілів, маємо лише
рештки, але він дуже суголосний з віршем Рильського "Сьогодні був у
мене сатана", логічно, що ми одразу згадуємо усім відомих Фауста з
Мефістофелем. Звісно, вірш коротенький, але змістовний, герой каже, що
його душа не потрібна сатані, адже вона "занадто супокійна і ясна".
Тут ми відчуваємо спеціальний контраст, на якому наголошує поет, що
вся притичина в душі, порухи якої неможливо точно передати словами. У
Рильського сатана взагалі постає як якийсь пересічний, земний гість,
що зайшов до товариша поскаржитися на свою нещасливу долю. Ми навіть
співчуваємо йому, і дещо осуджуємо Бога, бо за характеристикою гостя,
він несправедливий і ворожий.І гість сказав: мені пора додому.

[Олена]

Тут уже писали і про попередників Фауста Гете, і про деяких його
послідовників. Обговорювали і фаустівські мотиви в українській
літературі.
Я хочу частково зазначити про Фауста в російській літературі, зокрема
в О. Пушкіна. Прочитавши Фауста Гете, може й ще якісь книги, О. Пушкін
переосмислив вже наявні твори та написав про свого у <<Сцені з Фауста>>.
За формою його твір короткий, виглядає як діалог Фауста та
Мефістофеля.
У Пушкіна Фауст вже багато чого пережив, він стомлений, вже старий і
думає про своє життя. Він багато знає, багато вивчив, добув собі славу
та зробив кар`єру, розважався з відьмами та духами. Та нічого не
приносило йому задоволення. Щасливим Фауст був тільки тоді, коли поряд
була його Гретхен.
Фауст не знаходить собi мiсця тому, що всi його бажання давно
збулися.
Вiн не хоче бiльше нiчого, Фауст не знає жодного бажання, виконання
якого
могло б його захопити i примусити забути нудьгу життя. Вiн
нудьгує, бо завжди у владi роздумiв.
Пушкін писав свого романтичного Фауста, який страждає хворобою
"світової скорботи". Для його епохи характерними були відчай,
зневіра, от поет і наділяє ними свого героя.
Пушкiнський Фауст - це людина, яка пiзнала всi муки
розчарування i весь жах спустошення. Цей літературний герой - син
i жертва свого часу, коли людина почала сумнiватися в
можливостi перетворення свiту на розумних началах, а
розчарування i невдоволення собою породжували свiтову тугу i печаль.

[Marichka]

Б. Шалагінов зазначає, що Гете в своєму Фаусті, в другій частині
зокрема, втілює ідеї Кнта про те, що умовою розвитку людської культури
може бути лише боротьба, боротьба проти самої природи, що ніби кидає
людям виклик. Вкінці своєї драми Гетівський Фауст ніби створює нову
цивілізацію, певну <<райську країну мабутнього>>, в які, однак, люди
піддаватимуться й далі небезпеці. Однак в постійній боротьбі і полягає
глибокий сенс існування. Повну свободу можна осягти в постійним
доланням погрози в згуртованості до безкінечності роду. І тому
наприкінці твору Фауст залишається щасливим, бо передає народу не
істину досягнення скінченного, а істину прагнення до нескінченності.
Передаючи свою індивідуальну естафету людському роду, Фауст ніби
увічнюється в нащадках. Адже індивід смертний, але рід безсмертний.
Більше того, мефістоль врешті програє, бо Фауст в кінцеву мить робить
власний, вільний вибір, знайшовши себе таким чином як людину, з одного
боку, та осягнувши повну свободу, з іншого. І, врешті, йому вдається
знайти спосіб подолання смерті через продовження існування в своїх
привнесеннях для прийдешніх поколінь свого ж таки роду, частинки себе
у майбутньому.
У своєму творі Гете намагався викликати співчуття до Фауста, і це
йому, врешті, вдалося, через зображення мотиву кохання в першій
частині. Однак в другій частині відбувається перемога Фауста над
Мефістотелем. Саме в другій частині Фауст Гете втрачає зв'язок із
своїми середньовічними побратимами. Мефістофель переконаний, що мить
щастя можливо лише в задоволенні власного егоїзму, однак, як вже
сказано вище, мить щастя для Фауста врешті поєдналася з миттю
самозречення та усвідомлення своєї вічності в прийдешніх поколіннях.

[р.с.]

Тут менше всього: Фауст таки програв Дон Жуану! Але докладно і не без
родзинок - дякую, найперше, Святославу. Всім дякую за старанність!