Стереотипи про жінок в українській літературі
Гуменюк Тамара
маємо в українській літературі?
1. Подумаймо про твори, де змальовується жінка. Що переважає в образі
об'єктивне чи суб'єктивне? Аргументуйте.
2. Які знаємо стереотипи про жінок з української літератури? Чим це
може бути викликано і які дає наслідки?
lesya ivanova
Я так розумію, в пункті 2 йдеться про стереотипні жіночі образи образи в нашій літературі? думаю, найлогічніш буде розбити це все на певні періоди і в кожному з них виокремлювати якийсь образ.
Почнемо з традиційної "білолицьої-чорнобрової". Український безперечно патріархальний романтизм, "плавно" перекочувавши згодом в не менш патріархальний реалізм, мало не на століття закріпив у літературі певний стереотипний і, дивлячись правді у вічі, визнаймо, не надто цікавий, доволі однобокий, якщо дозволите так висловитися, образ дівчини і жінки. Виходяти саме з особливостей існування жінки в умовах патріархального+сільського+(як наслідок з попереднього)консервативного суспільства, можемо в цих дівчатах-жінках простежити певні однакові стереотипні риси:
- Гарна. Не просто так цей означник стоїть під пунктом першим, погортайте твори від Основ’яненка до Куліша, вони своїх героїнь починають характеризувати саме з зовнішності (до речі цей тип «чорнобрових», часто зустрічала під назвою «кулішівська» або «основ’янівська»). Тут іде цілий ряд сталих епітетів, якими зазвичай супроводжувався вступний опис дівчини: білолиця, чорноброва, брови як мотузочки (мене й досі не покидає нав'язливе питання, звідки в селянок такі тонкі брови), стан як берізка, коса до пояса, губи червоні як мак, а зуби як разок намиста (знову нав'язливе питання і сумніви щодо ступеня розвиненості особисто гігієни в 19ст.). Більшість з цих епітетів, зрозуміло, мають фольклорне походження, а таким чином, традиція триває ще довше ніж зазначені вище сто років. Чому саме гарна? Бо дівчина у фольклорі, а відтак і ва романтиків, що на нього покликалися, це, перш за все, наречена. Від цього «танцюють» і решта її рис, які описують нам, фактично, не так особистий характер дівчини, як загальні «реквізити» товару. Отож далі йдуть:
- Слухняна (перед батьками, отже буде й перед чоловіком), скромна (те саме), добра і щира (не брехатиме і не зраджуватиме). Нічого суто індивідуального, як бачите. Ще часто – дуже емоційна, все бере близько до серця, така собі драматична «мамзель з нашатирьом» тільки українського сільського варіанту. В цьому ж контексті – чомусь переймається долею мало не всього світу.
- Далі, звісно, працьовита, тут і коментувати не треба. Дівчина з дитинства допомагає матері по хаті, значить потім з неї буде ладна господиня власного дому.
- Сповідує християнську мораль. Хотіла спершу написати просто «релігійна», але потім зрозуміла, що це не скразь згадується, але при цьому саме християнську мораль по життю сповідують вони всі.
- Показовим є відсутність згадок про інтелект, очевидно, її доброта заміняє їй гострий розум.
- А, мало не забула, вони всі ДУЖЕ гарно і часто співають. Риса, що пережила століття й стереотипно перекинулася на всю націю.
При всьому описаному вище зрозуміло, що дівчина – по-перше, в усіх ситуаціях 100% об’єкт, має сильну волю тільки по відношенню до виконання цієї своєї ролі. Можете почати доводити протилежне, все одно не повірю – за межі чоловікоцентристського суспільства жодна з них вирватися не намагалася, навіть такого стану справ не усвідомлювала, категоріями егалітаризму не мислила – закінчувалося то все оно заміжжям. Можете заперечити, що досить розповсюдженим образом є сильна матрона, що помикає своїм чоловіком п’яничкою і на собі тримає все господарство і дітей на додачу – ну так і що, всі ці образи є комедійними (інколи з відтінком побутової трагікомедії), але за окреслені рамки все ще не виходять – не розлучається ж вона з цим чоловіком. Загалом, повертаючись до дівчат, закінчують життя або по принципу Толстовської Наташі – призом для головного героя, або більш трагічно, смертю чи славою покритки. До речі, ще один «улюблений персонаж» української літератури – зваблена, збезчещена і покинута (знову ж таки до її об’єктності, продовжувати немає сенсу, просто зверніть увагу на те, що всі три означники вжиті у формі пасивного дієприкметника).
Таким чином, плавно переходимо від дівчини до жінки. Жінка тут однозначно стає синонімом Дружина і Мати (або просто Мати, також часто трапляється, не особливо порушує логіку, бо життєве призначення все одно мислиться як продовження роду, якщо точніше – виростити хорошого сина). Абсолютно всі риси, перераховані в попередніх пунктах фактично описують не так дівчину, як майбутню жінку, інколи мені здається, що ці образи й розділити неможливо. Отже, жінка – це:
- Дбайлива дружина. Романтика в українців закінчується, як бачимо, надзвичайно швидко: ви колись чули про кохання в подружній парі? Тільки про взаємоповагу і пошану, і взаємопорозуміння, поміч чоловікові в усіх його починаннях. Ніяких вечорниць чи Купальських забавок, чіткий розподіл на «до» і «після» заміжжя, ніяких веселощів, я так дивлюся, взагалі для заміжньої жінки не передбачено – її щастя – це її родина.
- Вправна господиня. Власне те, до чого її готували все життя – бути підтримкою і опорою своєму чоловікові, в усьому йому підкорятися і знати своє місце, а воно, як відомо – коло печі. А також коло корови, коло курей, коло снопа, коло віника, коло багато ще чого… Як дівчину «оцінюють» за вмінням господарювати, так і жінку – за порядком в її хаті, на те і прислів’їв купа.
- Дбайлива мати. Мабуть, не перебільшу, якщо назву це апофеозом існування жінки 19ст. Вона – мати Земля, вона повинна бути родюча. Якщо жінка не мала дітей, це вважалося найбільшим горем її життя, якщо мала дочку – ну що ж, і то буде поміч, але найбільше честі їй було, якщо змогла народити і виростити працьовитого, дужого, сміливого сина (а краще кількох). Одна з особливостей існування в патріархальному суспільстві: ти ще й маєш продовжувати його традицію.
Романтизм, нібито, підбігав кінця, а ці два образи так і правили в українскій літературі. Не буду перераховувати все заново, просто згадайте, що за цим же самим при нципом будували своїх героїнь і Мирний (що Гала, що Христя), і корифеї нашого театру (дочки і дружини Хазяїна, Сави Чалого, Галя в «Зайцях», «Поки сонце зійде», «Не судилося» і багато-багато інших….).
У нашої літератури був період, коли цей стереотип могли витіснити раз і назавжди героїні іншого порядку – на зламі століть в українську літературу цілком міг прийти європейський фемінізм, що давно вже мав своїх Санд і Еліот в національних варіантах. Було кому писати, Кобринською, Кобилянською, Вовчок не закінчився б цей список, та й модернізм набирав свої оберти. Якби не одне «але»: як пише Віра Павлівна, фемінізм як модерністичне явище в Україну прийшло трохи в невідповідний час. Кінець 19ст. – це пік народництва, культури, яка відводила жінці місце тільки коло домашнього вогнища, виховательки свідомих синів – борців за національне відродження, в результаті жіноча емансипація, в тому числі в літературі, сприймалася старшим (читай - чоловічим) поколінням письменників як посягання на саму українську ідею. У більшості інтелігенції феномен української нації співвідносився з селянською культурою, а вона, відповідно, з патріархальним укладом життя і сімє’ї. Була тоді і завуальовано-чемна полеміка (Франко і ЛУ), були і відверті випади (Кобилянську тоді звинувачували що її «Вальс» не чужим українському читачеві, бо це не життєво, це плагіат на західні зразки), доходило і до публічних скандалів (Єфремов називав ту ж таки Кобилянську звироднілою декаденткою, що хоче з порядних українських жінок зробити манірних панночок, і це було не найгірше з того, йо він тоді заявляв – не дуже позитивне створює враження про наших чоловіків, правда?). Так, звісно, відомі нам на разі героїні творів вищеназваних жінок, але, на жаль, вони так і не змогли замістити собою попередній стереотип, вони не стали такими масовими, та й живого підґрунтя для того не вистачало. Хоча я б не проти, якщо чесно, щоб такі образи стали стереотипними: не в плані хибними, а в плані того, щоб при згадці "українська жінка" у людей автоматично виринала освічена і незалежна інтелігентка!
Ну а далі, як відомо – Революція з її новими образами, типами і стереотипами. Хто продовжить?
Ольга Бережна
Квітки-Основ"яненка...Так, це той самий тип "білолицьої-чорнобрової"
дівчини, слухняної, працьовитої, покірної, співучої, релігійної... Але
Квітка чи не вперше наділяє українську сільську дівчину здатністю до
самоаналізу, саморефлексії. Наскільки я пам'ятаю, новаторством
письменника було саме те, що його героїня протягом твору більше
роздумує, ніж працює, рефлексуючи над дійсністю чи своїм коханням...Вона
не позбавляється всіх тих стереотипних рис українки, але серед них
з'являється ще одна - дуже важлива (і приваблива) - здатністю
мислити. Як на свій час, то це було досить по-новаторському...
р.с.
про панночку з Гоголевого "Вія"? Красива то так, але ох і неслухняна
ж! І владна, і жодної комедії - чистий хоррор!
lesya ivanova
Ростислав Семків
Образ - це, найперше, просто образ, а отже активні жіночі також трапляються! А вже друге питання, звідки вони походять і т. д.
lesya ivanova
Ростислав Семків
Ірина Степанюк
Зовсім іншим є постає цей образ у Михайла Коцюбинського. В написаному на фольклорній основі образку "Відьма" письменник переосмислює все, що пов"язане з народними віруваннями з психологічної точки зору. Героїня "Відьми" – Параскіца – дівчина-підліток, вихованка мачухи і рідного батька, зазнає знущань з боку односельців через підозри
у відьмацтві. Звістка про відьму призводить до масового психозу серед жителів села -кожен прагне викрити і покарати нечисту силу.
Плітки, вигуки на вулиці, переслідування – усе це створює неймовірний тиск на психіку юної дівчини. Власні вади здаються їй причиною усіх нещасть. Дівчина починає шукати у собі підтвердження злим наклепам і на підсвідомому рівні переконує себе у тому, що всі здогади є
небезпідставними. Усе те, що відігравало роль своєрідної розваги для села, стало страшною душевною травмою для Параскіци. Публічне переконання в тому, що хвоста немає, скидає страшний тягар з душі бідної дівчини.М. Коцюбинський своєрідно змальовує "терапію душі" Параскіци. Для одужання необхідно пережити потужний стрес, і всі людські переживання ґрунтуються лише на підсвідомих страхах, забобонах.
Ще один цікавий образ відьми втілений в новелі В. Шевчука "Відьма" (з циклу "Голос трави"). У цьому творі автор дотримується традиційного уявлення про те, що українські відьми - реальні люди,вони відрізняються від решти жінок тим, що приворожують чужих чоловіків, встигають подоїти раніше за господинь чужих корів і лише в певні дні, найчастіше на Юрія та на Купала, злітаються на шабаш. Меланка, героїня твору, - дівчина незвичайної вроди, вона - вчена відьма, а тому вже з самого початку “запрограмована” чинити зло. Щоправда, довгий час вона утримується від цього, а її відьомські чари зводяться до нічних прогулянок з коровою. І лише після того, як пан Твардовський, силою заволодівши нею, доводить до відчаю і залишає напризволяще, Меланка повністю віддається злим намірам.
Відьомська сутність жінки проявляється найчастіше тоді, коли сама жінка зазнає публічних принижень, образи зі сторони чоловіків. Цілком згодна з думкою Г. Грабовича, що "відьомство - ...є виявом зраненої жіночості, тої жіночості, якій немає місця в патріархальному суспільстві, а переслідування відьом – найпоказовіший приклад репресування жіночого начала".
Yulya Voytenko
Почну не з хронологічного початку, а зі статті О. Теліги (полемічної, публіцистичної) "Якими нас прагнете" (текст статті див. тут - http://www.ukrcenter.com/Library/read.asp?id=5915&page=2#text_top), де жінка-помічник чоловіка є ідеалом. Цілком можливо, що позиція "жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина" частково продиктована вимушеною мімікрією під нацистську доктрину, де жінці відведене саме таке місце, а може, це й позиція О. Теліги. Жінку-помічницю ("Дівчина, що цікавиться цілим широким світом і, збагнувши всі його жорстокі вимоги, прагне дати нове серце, сповнене любов’ю до батьківщини, мужчині, який такого серця не має") О. Теліга бачить як альтернативу двом "застарілим", протилежним між собою, типам - жінки-рабині (якій на думці тільки родина) й жінки-вамп, феміністки-"амазонки", що зовсім не дбає про інтереси родини. У статті можна зустріти багато дотепних і дошкульних зауважень на адресу Пачовського, Маланюка, Мосендза, Винниченка, Чернявої, що зображають жінок як джерело "хвилевої насолоди". За Телігою, завдання жінок - служити нації й надихати чоловіка на боротьбу (а не підтинати його сили), і про підлеглий статус чи менші можливості жінки авторка не говорить, але мені здається підозрілим те, що відповідальність за родину цілком покладена на жінку (втім, може, це моя паранойя, я ж із Жирмунського теж шовініста зробила)).
Так чи так, а в літературі 19ст. вже з'являються жінки-помічниці героїв-народолюбців (наприклад, Ганна - дружина Гордія в повісті "На розпутті" Б. Грінченка, або Галя Радюк у "Хмарах" Нечуя-Левицького, або Н.К.С., якій присвячено частину віршів П. Грабовського). Ганна, наприклад, багато читає й охоча до інтелектуальних розмов, але вона стає жертвою обставин (Гордія, який, до речі,. не допомагає їй у родинних справах), а Галя, може, через селянське походження (теж, можливо, стереотип) не так знається на людях, як її чоловік Павло. Це може свідчити навіть не про "приниження" жінки письменниками-чоловіками, а про констатацію їх менш вигідного становища, яке тоді було фактом (хоча "ідеали" героїв-чоловіків були в цих творах поширені - наприклад, Демид або Павло Радюк). Проте пам'ятаємо, що образ, кілька разів втілений у різних творах з однаковою тенденцією, вже формує імідж або поширює стереотип.
Життя жінки-товаришки й опори (а може, і просто дружини?) Леся Українка у "Забутій тіні" (а ось і лінк: http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/lesja/works/verses/dm/50zabutatin.html) зображає як тінь, біль, про який говорити не прийнято, але він є, і ми не можемо далі його ігнорувати:
Вона, як вірна тінь, пішла за тим,
Хто був проводарем «Італії нещасній».
Вона ділила з ним твердий вигнання хліб,
Вона йому багаття розпалила
Серед чужої хати. І не раз
Його рука, шукаючи опори,
Спиралась на її плече, запевне;
Їй дорога була його співецька слава,
Але вона руки не простягла,
Аби хоч промінь перейнять єдиний;
Коли погас огонь в очах співецьких,
Вона закрила їх побожною рукою.
Так, вірна тінь! А де ж її життя,
Де ж власна доля, радощі і горе?
Історія мовчить, та в думці бачу я
Багато днів смутних і самотних,
Проведених в турботному чеканні,
Ночей безсонних, темних, як той клопіт,
І довгих, як нужда, я бачу сльози…
По тих сльозах, мов по росі перлистій,
Пройшла в країну слави – Беатріче!
Надалі, як пише Олена Теліга, образ жінки-товаришки активно розвивався в соцреалістичній прозі (наприклад, в Епіка). Роксолана, на мою думку, теж перебуває десь між владаркою і "помічницею" (її голос усе-таки вирішував не все, і владу над Сулейманом вона здобуває передусім як жінка, наложниця). У комедії М. Куліша "Мина Мазайло" жінка (Рина, Уля), якщо не є "монстром" типу Тьоті Моті, - теж істота інфантильна й нерішуча, залежна від чоловіка (це я до того, що і в літературі модернізму жінка як помічник може бути зумисно "зробленою" слабшою від чоловіка; можливо, Куліш таким чином іронізує, однак це все одно функціонування певного іміджу в такий чи інший спосіб).
Тобто, з одного боку, бачимо втішну для жіноцтва тендецію зображати жінок як людей дії, розумних, небайдужих до чоловіків), розкривати їх страждання через те. що вони не можуть реалізувати свої здібності, але з іншого, - тенденцію несумісності ролі супутниці чоловіка й жінки, що бореться за свої права, в тому числі й щодо розподілу родинних обов'язків.
Lina
Образ нової <<непатріархальної жінки так чи інакше вписувався в когорту
нових героїв, що мали репрезентувати цілковитий розрив з неприйнятною
традицією, утвердження нової моралі, нового мистецтва, нового побуту,
загалом, неймовірної ситуації, коли світ, як здавалося, мав початися з
чистої сторінки>> (Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс
українського модернізму). Для прикладу візьмемо Бянку із
"Сентиментальної історії". Хвильовий демонструє нам нову жінку, яка
здатна не лише бути рівня чоловікові, а й підкорити його, включити
його в гру, де вона задає правила. В Б'янці відчуваємо нестримну силу
ініціації, що традиційно залишали за чоловіками. Хіба годиться
<<женщині>> пропонувати себе <<мужчині>> - на мій погляд, це свідома
боротьба проти ґендерних стереотипів. Вона гідна рівнятися на
чоловіка, не потураючи традиційній жіночій слабкості - для неї ідеалом
був її брат, герой-революціонер. Б'янка наділена такими рисами, які
зовсім невластиві середовищу, в якому вона перебуває, і це створює
контраст, підкреслюючи її інакшість. Хвильовий протиставляє свою
героїню Уляні (що завжди поруч з чоловіком, який є для неї Богом),
розпусній сіроокій журналістці (для якої не існує моральних перепон).
Б'янка - емансипована, прямодушна, зрештою, мужня жінка. Вона
яскравий індивідуал, самобутня особистість, вольова й цілеспрямована
Людина, що рішуче йде до своєї мети. Як на мене, це один з яскравих
прикладів, коли в жінці, в першу чергу, підкреслено демонстровано
загальнолюдське, без навантаження ґендерної стереотипності. Героїня
гідно тримається серед чоловіків (навідміну від інших жіночих
образів): вона може і на грубість знайти влучну відповідь, і змусити
поважати себе.
Можна згадати й іншу віталістичну героїню того ж Хвильового - Лесю із
"Ревізора", яка постає перед нами як самодостатня жінка, значно
впевненіша за свого чоловіка, яка мріє про життя у Харкові та активну
участь у громадській діяльності. Тут сильна жінка прямо
протиставляється слабкому чоловікові. Вона знає чого хоче, і не
боїться робити вибір та бути за нього відповідальною.
Marichka
маємо двох героїнь, між якими розривається Гриць. В буквальному сенсі
розривається. Так от, як на мене, обидві ці дівчини дуже протилежні й
відмінні, але, водночас, обидві втілюють певний стереотип українки.
Тобто, найчастіше, в літературі зустрічаємо саме один із цих двох
образів дівчат.
Туркеня - це зваблива, горда, вольова дівчина, яку можна поєднати з
згадуваним уже образом відьми, а, швидше - чаклунки. Вона ніби
приворожує Гриця своїми очима.
Інша - білолиця, пухкенька, спокійна, терпляча, покірна. Навіть знаючи
про Туркеню вона здатна вибачити Грицю, закрити на все те очі. Вона,
мабуть, мовчала б якби він і далі зраджував їй, хто знає.
Кожна з цих двох дівчат - по своєму гарна й зваблива. Тому то й
розривався між ними Гриць, бо на долю цигана випало дві чарівні
українки, так несхожі одна на одну.
З іншого боку, якщо заторкати вже згаданий фемінізм, то, як мені
здається, феміністичні рухи стали в нас актуальними лише останнім
часом під впливом західної культури. Хоча традиційно й прийнято
вважати, що ми нація патріархальна, по суті своїй в нас завжди був
матріархат. Це ми такі звабливій й покірні поки під вінець не поведеш,
а там - пляши все життя під жінчину дудку. Жінка в українській
культурі й літературі завжди була головною в сімї, а чоловік корився
їй, потакував, і робив, як її воля була.
Marichka
Тетяна Кільчук
Думаю, варто зважити на специфіку української культури і ментальності.
Український менталітет є екзекутивним, тобто жіночим. Крім того,
більшість рис, які вважаються притаманними українському національному
характеру (чутливість, перевага емоційного над волею, морального над
інтелектуальним, сентиментальність, анархічний індивідуалізм),
традиційно приписуються жінці.
Тому в українській літературі багато жіночих образів. Але жінка завжди
ідеалізована. Вона у першу чергу мати, а потім уже все інше (якщо
взагалі є місце чомусь іншому). Не знаю, чи у якійсь ще національній
літературі приділено стільки уваги образу матері, як в український.
Одразу пригадується Остюк із роману <<Чотири шаблі>> Яновського, який,
живучи у Парижі, розмірковував над тим, чим відрізняється французька
жінка від української: <<Коли жінка сміялася, вона, здавалось, тримає в
своїх руках пів земної кулі. Маршал пожалкував, що його народ не мав
таких жінок. Його країна - країна тільки матерів. Печальна матір
вирощує дітей, годує молоком і колише безліччю добрих мелодій. Остюк
пригадав своє жіноцтво - його доля була - терпіння. З народження до
смерті працювати в полі і вдома, молитися й плакати, класти життям за
дітей, ледве розцвівши - бути вже безіменною річчю - таку жінку мав
маршалів народ. Остюкові закортіло побачити в себе інших жінок, почути
з їхніх уст прекрасну вимову багатозвучних слів, завмерти від їхнього
мелодійного сміху...>>. Проте пізніше він доходить думки, що краса
французької жінки <<мертва та неплідна>> і <<Не треба нам таких жінок,
хай живе одвічна страдниця Мати>>.
Можливо, я помиляюсь, але мені здається, що в українській літературі
надзвичайно мало негативних, демонічних, порочних жіночих образів.
Звісно, є жінка-відьма, але таких образів мало. Українська жінка може
робити щось погане на побутовому рівні, але не є злою, може бути
спокушеною, одуреною, навіть якщо вона повія, то всього лиш жертва.
Вона завжди є носієм моральності, якою вона компенсує і недоліки
чоловіка, якщо він у чомусь схибить. Він може робити помилки, вона -
ні.
Ліна Костенко досить чітко (хоч і дещо перебільшено, звісно)
окреслює стереотипне уявлення про ідеальну дружину:
А може саме таку дружину і треба козакові, -
До печі і до городу, до коней і до свиней, і
До ради, і до поради, і вночі до любові?
Таку м'яку і теплу, як перестигла груша,
Щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.
р.с.
дякую - загалом, тема трохи "нетутешня", проте відгуки цікаві.