Семінар 1. Питання 1.

[р.с.]

Трансформації та варіації образу Дона Жуана. Шкода, що не поговоримо в
аудиторії - такі пристрасті завжди кипіли довкола його постаті.
Жіноцтво, як правило, захищає його, чоловіки - відмовчуються. А він
був різним... Яким?

[Анна Горбенко]

Оскільки поки що ніхто не хоче, зроблю невеличкий вступ і розкажу про періоди літературного життя Дона Жуана (за Є. Ненадкевичем).

 

Почалося все з середньовічних переказів, що в Іспанії трансформувалися в легенду про Дон Жуана. В тій же Іспанії був написаний і твір, що вважається початком існування образу Дона Жуана в літературі - драма "Севільський ошуканець" Габріеля Теллеця, більше відомого як Тірсо де Моліна.

 

Отже, можна виділити три періоди розвитку образу Дона Жуана в літературі:

 

1) класичний (17 -18 ст.), що почався в Іспанії, а згодом образ виходить поза межі батьківщини й з'являється в літературі Італії (Гольдоні), Франції (Мольєр), Англії (Шедвелл). Образ Дона Жуана в цей період трактується як антисоціальний і навіть шкідливий, героя зображають цинічним, розпусним гедоністом, його поведінку - аморальною й небезпечною для суспільства. Дон Жуан цього періоду є насамперед брутальним розпусником, але свою розпусту він теоретично виправдовує (наприклад, з поглядів сенсуалізму).

 

2) романтичний (кінець 18 - початок 19 ст.), що реалізувався найповніше у Німеччині. Відбувається оновлення образу Дона Жуана з романтичної точки зору: герой проходить через велику кількість жінок не суто заради фізичного задоволення, а тому, що він шукає свій ідеал. Однак, не знайшовши його або втративши, розчаровується, сумує через розбиті ілюзії. Таким чином Дон Жуан наближається до Фауста, бо стає трагічним героєм, зневіреним в ідеалі. Серед німецьких варто згадати Дон Жуана Гофмана й Байрона, також в романтичному ключі зображають героя Меріме, Пушкін, Дюма, Ол. Толстой. На окрему увагу тут заслуговує байронівське трактування, бо тут мало що залишилося від традиційного образу (залишимо це для когось ще :) )

 

3) модерністський (?) (19 - початок 20 ст.), що теж реабілітує героя, але вже в дусі натуралізму. Легенда про Дона Жуана модернізується, образ набуває соціальних рис, постає проблема індивіда й колективу. Психологія героя теж ускладнюється по-модерністськи: це складна, суперечлива особистість, що шукає шляхи виходу з індивідуалізму, щоб не лише досягнути ідеалу, а й суспільство до цього ідеалу піднести. Таким чином кохання перестає бути самоціллю, а служить одним із способів збагатити власну індивідуальність, виявитись творчо й бути активним учасником соціального життя. Особливої ваги набуває в цей період концепція надлюдини, що підноситься над первісним гедонізмом задля "загального поступу" (с). Цікавими на цьому етапі є рецепції образу Шоу, Барієром, Мюссе. Детальніше варто говорити про "Камінного господаря" Лесі Українки й "Похорон" І. Франка.

 

Бачимо, що образ Дон Жуана за кілька століть зазнав значних трансформацій, причому став явно "позитивнішим", оскільки романтизм та модернізм, що займалися реабілітацією героя, звертали неабияку увагу на його психологію й мотивації. Так що не такий страшний Дон Жуан, як його малюють :)

 

Чекаємо на подальше обговорення :)

[Ірина Степанюк]

Оскільки Аня уже зробила короткий екскурс в історію трансформацій образу Дон Жуана, то я лише додам кілька деталей.

Дійсно, образ Дон Жуана - багатовимірний. У розділі своєї книги "Нарація нації в іспанській літературі доби модернізму", присвяченому саме образу Дон Хуана, О. Пронкевич подає найцікавіші інтерпретації образу, які з"явилися в літературній ритиці. Зокрема, Ш.Обурн вважає, що Дон Жуан жадає визнання і тому намагається його досягти позбавляючи жінок честі. На думку Х.Касальдуеро, історія Дон Жуана виражає страждання модерної людини, яка повстає проти соціальної та етичної структури Середньовіччя. О.Мандель стверджує, що Дон Жуан репрезентує чисту чуттєвість без домішку будь-якої іншої пристрасті або ідеї. 
         В іспанській літературі ХІХ ст. починає формуватися розуміння образу Дон Жуана (Хуана) як справжнього іспанського національного типу. Цьому сприяла без перебільшення велика слава драми Х.Соррільї «Дон Хуан Теноріо», яку іспанська критика оголосила народною п’єсою, її ставили незчисленну кількість разів. Однак, якив виявляється у пізніших творах іспанської модерністської літератури, Дон Хуан - це якраз втілення негативних рис "недосконалого" іспанця, який діє всупереч традиційним моральим засадам, у нього цілком відсутнє почуття етичної відповідальності. Існує кілька версій легенди про Дон Хуана як один з національних іспанських міфів. От, наприклад,  у «Літній сонаті» Р. дель Вальє-Інклана ми бачимо фемінізований образ Дон Хуана. На перший погляд, головний герой – Маркіз де Брадомін – це образ ідеального іспанського чоловіка, в якому втілена ідея національної іспанської ідентичності. Він – мужній, сильний, але дуже неоднозначний. Єдиний прийнятний для нього хід розвитку подій – перемога і самоствердження. У цьому творі – це перемога над жінкою.
      Однак все це лише на перший погляд. Самого персонажа важко назвати лицарем. Поєдинки, які випадають на його шляху, лише показують його байдужість до будь-яких проявів героїзму. Наприклад, під час сутички з індіанцем де Брадомін  взагалі втрачає свідомість. Тут можна задуматися, чи не боягуз він, який приховує свій страх за ширмою власної зухвалості?! А бійку зі своїм головним суперником – Дієго Бермудесом – Маркіз взагалі проспав. Складається враження, що навіть головний трофей – Нінья Чолі – дістається йому ніби випадково і ажніяк не внаслідок докладених ним зусиль, а швидше – всупереч їм. Фізичні (героїчні) подвиги – це немовби не його стихія. Тому вони спеціально проходять у творі повз нього. Для нього важливими є тілесні втіхи. Весь його героїзм – це показуха. Щоб проявити себе – де Брадоміну потрібні глядачі. Кохання для нього – це оперне дійство.
      На мою думку, Дон Жуан у світовій літературі та Дон Хуан в іспанській літературі  - це двоє різних персонажів, які вийшли з однієї легенди. Перший, як мені здається,  - це універсальний образ, йому важко приписати риси конкретної нації, певного менталітету і т. д. Саме тому його й зараховують до т. зв. "вічних" образів.  А другий має виразне касетляноцентристське забарвлення. "Донхуанізм" виникає в іспанській літературі на рубежі століть невипадково. Адже саме в цей період відбувається пошук та становлення національної ідентичності іспанців. У творах того періоду образ Дон Хуана є скоріше втіленням недоліків іспанської нації, які можуть завадити їй на шляху до усвідомлення власної ідентичності.

     Підсумовуючи вище написане, можу сказати, що я розрізняю для себе Дон Хуана і Дон Жуана як образ локальний та універсальний ("світовий") відповідно.

5 листопада 2009 р. 22:00 Анна Горбенко <pr...@bigmir.net> написав:

[Katya Lavrenova]

Дівчата, а ми вже обговорюєм чи завтра будем всі разом в чаті? :)

5 листопада 2009 р. 22:49 Ірина Степанюк <ms.i...@gmail.com> написав:

[Ольга Хомета]

 Я буду брати участь вранці у g-семінарі, а кому не виходить, то, мабуть, пишуть зараз.

6 листопада 2009 р. 02:28 Katya Lavrenova <katya.l...@gmail.com> написав:

[Тетяна]

Дякую Ані Горбенко, що дала можливість трошки додати про Байронового
д.Жуана 

Говорячи про розвиток образу д.Жуана у світовій літературі, варто
зазначити той факт, що зпосеред інших героїв окреме і особливе місце
посідає д.Жуан Байрона.

Перш за все, Байрон відкинув традиційну сюжетну лінію, використавши
лише її трансформовані елементи на початку твору. Так, дія
відбувається в кінці ХVІІІ століття і має цілком реальний характер,
будь-які надреальні елементи відкинуто. Маємо тут подорож молодого
іспанського юнака не без авантюрних пригод, які змінюють його вдачу:
від палкого, але щирого до егоїстично-обережного і потайного.

Належність байронівського героя до групи романтичних д.Жуанів – в
ідеалізації традиційного образу. Проте головна відмінність в тому, що
Байрон відкинув будь-які містичні та ірраціональні елементи; його
персонаж є абсолютно реальним.

Проте Байрона більше цікавить сам герой, а не сюжет; герой як «як
стрижень для нанизування власних переживань». Він підходить до
формування свого д.Жуана зовсім з іншого боку, аніж інші атори-
романтики. Байронівський герой не має ані брутальності, ані брехливого
ошуканства, ані пересиченості. Негативні риси, які присутні в інших
втіленнях д.Жуана романтичної доби (у Мольєра, наприклад), пом’якшені,
очищені.

Байрон, на відміну від Мольєра, хотів показати д.Жуана не в
національних межах, з вузьким досвідом, а збагатити його світовим,
розширити рамки його свідомості.

Проте подальший розвиток образу д.Жуана у світовій літературі не пішов
кроками Байрона. Здорову і гармонійну натуру байронівського героя
переміг песимістичний і мрійливий д.Жуана Гофмана. Є.Ненадкевич
говорить, що на той час сила донжуанівського сюжету ще не була
вичерпаною, тому руйнація традиційної легенди Байром була
передчасною.

[lesya ivanova]

Оскільки загальне слово вже сказане, я так розумію, ми переходимо
до конкретики. Аня дуже точно і зрозуміло описала нам основні етапи
еволюції цього <<багатогранного>> персонажа, виокремивши загальні риси
кожного періоду. Тетяна у своїй відповіді згадала ще одну
трансформацію - класичний, а точніше класицистичний персонаж Мольєра.
Розповім про особливості історії створення образу цього Дона Жуана,
який прийнято вважати еталонним і на який опиралиля більшість
письменників, які братимуться за нього далі. Маю дещо як додати, так і
заперечити.

Історія народження чергової Мольєрівської комедії почалася з
чергового скандалу - а точніше з заборони його попередньої п'єси
<<Тартюф>>. Якщо трохи покопатися в біографії автора, то стає очевидним,
що людиною він був непростою - він мав неймовірний талант до того, щоб
постійно наживати собі ворогів. Дуже швидко здобувши популярність
своїми легкими комедіями (а французам вже давно обридла героїка,
натомість хотілося побільше розваг, низькі жанри потроху набирають все
більшої популярності), він здобув собі також могутнього покровителя -
самого короля. Але проблема в тому, що здобувши прихильність Людовіка,
він паралельно повернув проти себе весь вищий світ, а на цих поворотах
його іноді так лихо заносило, що королеві часто доводилося рятувати
свого улюбленця, в тому числі і від фізичних розправ. Мольєр будував
свої твори як по схемі комедії ситуацій, так і по принципу комедій
характерів, а характери хоч і були узагальненими носіями
загальнолюдських слабкостей і недоліків (як того вимагав класицизм),
про що сам автор постійно повторював, не дуже щиро виправдовуючись,
але жахливо нагадували окремих паризьких аристократів, містили
неймовірно прозорі натяки на відомі салони (<<Кумедні манірниці>>) та
підпільні об'єднання, про що йтиметься далі. І якщо король любив
вдосталь посміятися з наближених до двору аристократів, то ті, хто
впізнавав у черговій п'єсі себе-коханого, ясна річ, уже не дуже
веселилися, і, звісно, домагалися зняття п'єси з репертуару театру .
(Ліричний відступ - нікому долю <<Ревізора>> не нагадує?).
Отож, чергову партію <<прототипів>> Мольєр надзвичайно розізлив своїм
<<Тартюфом>>, тільки цього разу все було набагато серйозніше: в
головному героєві цього твору, лицемірові й аморальному брехунові, що
паразитував на інших людях завдяки тому, що майстерно прикидався
святенником, божою людиною (при цьому насправді будучи відвертим
безбожником), містився недвозначний натяк на <<Товариство святих
дарів>>, основне ядро якого складали, не багато, не мало, королева-мати
й єпископ Паризький. Так високо Мольєр ще не замахнутися не
насмілювався, звісно, п'єсу одразу заборонили, театр потрапив під
опалу. Драматургові тоді йшлося про два першочергових завдання: по-
перше, театр лишався без провідної п'єси, а жити за щось треба було, а
по-друге, як ми вже впевнилися, Мольєр так просто не відступався від
своєї лінії - жорсткої, комедійної за формою, але сатиричної за
задумкою критики вищого світу Парижу. Отож він, вбиваючи обох зайців,
нашвидкоруч (!) пише заміну <<Тартюфові>>. Цією заміною став <<Д.Ж.>>.
саме в цьому <<нашвидкоруч>> і криється, на мою думку, пояснення
багатьох суперечливих моментів п'єси, адже безліч моментів викликають
надто багато запитань, відповіді на які коливаються від геніальності й
прозорливості автора, неймовірній складності його персонажу порівняно
з іспанським прототипом - до його недогляду й безалаберності. В тому
числі це стосується і самого персонажу Д.Ж..
Як зазначали мої попередники, головний герой п'єси, згідно з
нормами класицистичного твору змальований негативним, цинічним і
розпусним, це правда, але не все так просто. По-перше, він не є таким
однозначним, а по-друге, Мольєр, чи то в поспіху, чи то навмисне (тут
можемо тільки гадати), порушив тут усі норми класичної комедії того
часу, які тільки можна собі уявити - не тільки тим, що написав її в
прозовій формі.
У запозиченому від Тірсо де Моліни сюжеті Мольєр робить ряд
важливих змін. Він лишає своєму героєві вміння підкоряти будь-яку
жінку завдяки своїй красномовності, в чому відчувається амбівалентне
ставлення автора до Д.Ж., з одного боку він його засуджує як
негідника, з іншого, не може відмовити й у певному замилуванні цим
майстерним володінням словом, а ще з іншого - він вельможного пана
робити героєм низького жанру, тобто тут ще й насмішка. Класицистична
доктрина вимагала, моралізаторської нотки - автор мав або засудити,
або оспівати, загалом виходить, що Мольєр жодної однозначної позиції
так і не обрав.
Окрім того, Мольєр вніс у суто любовні пригоди героя також і
соціальний аспект: його характер і погляди він розкриває, окрім
коханок, також у спілкуванні з іншими людьми. Крок за кроком автор у
особі свого героя розвінчує всі міфи про дворянську честь і порядність
французького аристократа. Селян за людей він не вважає: на очах
хлопця, що йому врятував життя, заграє до його нареченої (тут усе
зрозуміло, поміщицькі розваги). Водить за ніс кредиторів (згадаймо, що
більша половина двору постійно жила в боргах, а найбіднішою людиною у
Франції був сам король, рахунок котрого перманентно перебував у
мінусі). Свого слугу Сганареля постійно піддурює, користується його
схильністю до філософствування для того, щоб заплутати його до
визнання самого себе дурнем. Його неймовірна <<сміливість перед
обличчям небезпеки>> описана в сцені, де він рятує Карлоса від трьох (а
фактично по одному на кожного, ще ж слуга чи не натяк на французькі
дуелі - тільки один на один), але збирається мінятися зі слугою
одягом, коли дізнається, що за ним послано ще дванадцятьох. Тут ще
один момент - дворянин не гребує перевдягтися в лахміття слуги - нижче
впасти, здається, вже не можливо.
Але попри все це, Д,Ж. не є просто узагальненим образом
французького дворянства. Для початку він досить недвозначно натякає на
конкретну їх групу - псевдо лібертинів. На середину 17ст. у Франції
поширився руж лібертінажу, але як будь-який, скажімо так,
нонконформістський рух, він мав як справжніх своїх прихильників, так і
тих, хто прикривався ним, заради виправдання своєї власної аморальної
поведінки. Перші (а до ник належали багато друзів Мольєра, Сірано де
Бержерак, Лафонтен, Гасенді - його вчитель, та й, кажуть, і сам
драматург) відкидали церковну догматику, заради нового вчення, що
базувалося на відповідальності людини за її вчинки. Другі ж, фальшиві
вільнодумці, просто на просто відкидали традиційну християнську
мораль, аби жити так аморально, як їм заманеться. Саме завдяки
останнім розповсюдилася хибна думка, що лібертін - це всього лише
слабкодухий і ниций богохульник, збоченець і просто підла людина. І
саме цих лібертинів і зображав у своїй п'єсі Мольєр.
Але це ще не все, адже ще залишається зв'язок з <<Тартюфом>>, про
який ішла мова на початку. Мольєр не замінив його на псевдо-
лібертинів, а тільки цим доповнив, бо наприкінці твору він таки
примудрився, як казав Борис Борисович, <<контрабандно провезти
заборонений могутніми лицемірами товар>>. Промови героя про вигідність
лицемірства і брехні - це, безперечно, повернення до тартюфівської
теми. Описуваний Д.Ж. портрае не стільки говорить про нього самого чи
про узагальнений образ лицеміра (хоча про це там теж є - <<л. - це
порок привілейований, воно власною рукою затуля всім рота і
спокійнісінько розкошує собі необмеженою безкарністю>>, вона навіть
ставить мистецтво обману <<в пошані>> - це трохи вище), скільки про
<<охоронців небесних законив>>, удаваних праведників, що <<плащем
релігії, як шитом, здобул собі право бути найнегіднішими людьми в
світі, не втрачаючи поважного становища в товаристві>>. А вдаване
розкаяння героя так само є прямою відсилкою до Тартюфа - навіть перед
лицем смерті брехун не знімає маски, воно робиться на публіку.

Таким чином, різкою відмінністю від Байрона, та й, звісно, від
іспанського прототипа, і справді є абсолютне осучаснення і
онаціоналення героя, але не тільки з відсилкою до явища гедонізму й
лібертінажу, але й за рахунок такого явного біографічного елементу при
створенні тексту, а також прямого зв'язку з іншим твором цього ж
автора, з яким, як на мене, вони утворюють нерозривну єдність, і
розглядати їх можна тільки разом - в силу всього описаного вище. Так
що тут ще і посперечатися можна, хто - Дон Хуан чи Тартюф - відіграв
більше ролі у створенні цього персонажу. =)

[Katrina]

Ім'я Дон Жуан викликає різні асоціації. Хтось назве його бабієм, хтось
скаже, що це той, хто вміє залишити про себе жінкам приємні згадки.
Хто ж він для мене?
Для мене це перш за все людина, яка шукає жінку, в яку він міг би
закохатися. Він буде шукати її все своє життя. Кожного разу Дон Жуан
кохає дуже щиро, але розлука дає йому можливість знайти нове кохання.
Так, у Пушкіна Дон Жуан гине. Але мені здається, що він вічний, він
ніколи не загине. Такий герой потрібен в усіх віках. Напевно, саме
жінки не дають йому вмерти, тому що він вміє їх кохати, вміє їх
захопити.
Дон Жуан помирає заради жінки і народжується знову для іншого кохання.
Саме тому це вічний образ.
Згадавши про <<Камінного Гостя>> О.С.Пушкіна, хочу зауважити, що тут
досить оригінально оброблено легенду про Дон Жуана. Ми бачимо не
класичний, а дещо не традиційний образ, який не схожий на його
попередників в світовий літературі.
Цікавим є той факт, що Пушкін називає свого героя Гуаном (ближче до
іспанської вимови (Don Juan), а не Жуаном, що вже свідчить нам про
нетрадиційність образу. Дон Гуан в <<Кам'яному гості>> показаний, як
щирий, такий, що беззавітно захоплюється, рішучий, сміливий і до того
ж поетично обдарована людина (він автор слів пісні, яку співає
Лаура).
Відношення до жінок. Це відношення завжди щире, з гарячим захопленням.
Він виступає <<імпровізатором любовної пісні>>, хоча великий досвід
виробив у нього свідомі прийоми зваблювання жінок.
В п'єсі ми дізнаємося про відношення Дон Гуана до трьох жінок --
Інезе, Лаури і Дони Анни.
Цікавим є образ Дони Анни. Він розгорнений автором з надзвичайною
тонкістю, глибиною і багатством відтінків. У ній поєднуються
благочестя з лукавим кокетуванням, скромність з гарячою пристрасністю,
наївність і недосвідченість з живою глузливістю. Дона Анна -- остання і
справжня любов Дон Гуана. Захопившись нею з першого погляду, він
врешті-решт переконується, що це глибоке почуття.
З'єднання Дон Жуана з Доною Ганною неможливе. В кінці п'єси
з'явля'ться статуя вбитого Дон Гуаном Командора, що лякає нашого
героя і він гине.
Образ статуї, що ожила, потрактований Пушкіним по-своєму. В ньому
немає й сліду релігійно-морального вмісту. Це не посланець
розгніваного піднебесся, караючого безбожника і розпусника. У словах
статуї немає і натяку на цю ідею.
В Пушкіна статуя -- це невблаганна, непохитна <<доля>>, яка губить Дон
Гуана в мить, коли він близький до свого щастя. Сенс образу статуї
Командора, в тому, що він постає, як символ усього минулого Дон
Гуана, всього його легковажного, несвідомого життя, всього
досконалого, яке тяжіє на його совісті: горе покинутих жінок, образа
обдурених чоловіків, кров убитих на поєдинках супротивників...
Минуле неможливо знищити, воно непохитне, як кам'яна статуя. Як би не
<<переродився>> Дон Гуан під впливом любові до дони Анни, минуле оживає
і стає між Дон Гуаном і його щастям. Певно саме цю ідею вклав Пушкін в
свою інтерпретацію традиційного сюжету.

[lesya ivanova]

а, так, забула сказати - "Д.Ж.", так само, як і "Тартюфа", одразу
після перших же показів і заборонили =)

[Гуменюк Тамара]

Шановні філологи, я впевнена, що принаймні ті, хто дописували, читали
Ненадкевича, Павличко і Агеєву. Я розумію, що їхні статті займають
більші за обсягом, ніж наші дописи, але, як на мене, немає сенсу їх
переписувати. Тому пропоную все ж таки обговорювати, а не
переказувати. Отже, я поділюсь враженнями, цікавими моментами, які
мені вдалося спостерегти. По-перше, ніхто не зазначив заголовки. Якщо
порівняти, наприклад, найперший ("Севільський ошуканець") і один з
останніх ("Камінний господар"), то стає очевидним, що зявилися нові
мотиви і змінився характер Дон Жуана. Цікаво, що він у пізніших
переробках дедалі менше схожий на Дон Жуана в первісному значенні
цього образу. Щодо переробки Лесі Українки, то я б сказала, що від Дон
Жуана там взагалі мало що залишилося. Такий текст взагалі опирається
читанню. Оскільки горизонт сподівань читача не виправдовується.
Специфікою мандрівного сюжету про Дон Жуана є відносна стійкість
міфологічної структури. Але з іншого боку, такий образ може змінювати
аксіологічні домінанти своїй традиційних характеристик, тому кожна
епоха млумачить Дон Жуана по-різному. Якщо ж говорити про те, як
культура засвоїла цей образ, то пересічна людина буде асоціювати Дон
Жуана швидше зі спокусником і перелюбником, ніж із людиною, яка шукає
ідеального кохання або бажає просто бути вільною. ТОму мені здається,
що все ж таки первісного значення міфологічної структури закріплюється
глибше у свідомості. Коли ми звертаєтося до пізніших обробок, то все ж
таки порівнюємо їх із початковим твором. Отже, незважабчи на те, що
літературний ДОн Жуан був у різні епохи нетотожним собі, у прозаїчній
дійсності він здебільшого залишається "Севільським ошуканцем".

["сО фЙЮЛПЧУШЛЙК"]

я читав твір тірсо де моліни "Севільський ошуканець, або камінний гість" правда російською але напевно ця назва була від початку?

 

[Ірина Степанюк]

Дійсно, ти правий..назва перекладу цілком відповідає назві оригіналу
"El burlador de Sevilla y convidado de piedra" ..тільки не "або
камінний гість", а "і камінний гість"...а в Ненадкевича згадано про
те, що "гість" стає "господарем" в рамках еволюції/трансформації
образу Дон Жуана.

["сО фЙЮЛПЧУШЛЙК"]

мені ходить не знайти помилку

вибач що я причепився

просто звідки він цей образ, або я чогось не дочитав чого він камінний

невже просто бо приходить через димар, але в пєсі він не поводиться як сантаклос?

[Ірина Степанюк]

Ну, та йдется навіть не про це...Дон Жуан і камінний гість (господар)  -це два різні персонажі. Останній - статуя Командора, що ожила і стала причиною смерті самого Дон Жуана як покарання за його богохульство, цинізм та іже з ними....Це якщо коротко...просто чому я взялася за назву...просто Тамара кинула репліку про те, що в назві п"єси Тірсо де Моліни не було згадки про камінного гостя (господаря).

6 листопада 2009 р. 13:58 "сО фЙЮЛПЧУШЛЙК" <1mo...@ukr.net> написав:

["сО фЙЮЛПЧУШЛЙК"]

ага я переплутав вас, тобто думав що ы те ы те пише одна особа

а про статую справды ы ненадкевич пише

 

[Mari4ka]

згодна з Тамарою щодо сприйняття образу... І з Нямцу. Він пише:
"Традиційний Дон Жуан при включення в соціум завжди возвеличувався над
ним, одночасно будучи його природним породженням. Сучасний Дон Жуан
одинокий на тлі свого суперечливо-бурхливого існування, ним уже швидше
лякають, а не захоплюються".

Великий тлумачний словник сучасної української мови дає два значення
до слова "донжуан":
1. Персонаж багатьох творів літератури й мистецтва; образ порушника
моральних і релігійних норм, шукача чуттєвих насолод, створений за
середньовічними іспанськими легендами
2. перен. Спокусник, ловелас

Там само слова "донжуанський" та "донжуанство" подані як іронічні.
Таким чином, Дон Жуаном не лише лякають, його образ вживають у
іронічному контексті, тобто висміюють.

Чому, цікаво, цей образ був так несправедливо забутий за розквіту
сексуальної революції? Як на мене, трактування Дон Жуана саме як
ліберала та поборника свободи вибору було б найцікавішим.

[Liudmyla Kushnir]

Питання 1.       Дон Жуан має історичне підґрунтя, тобто Дона Хуана, аристократа севільського. 1627-1630 – перша драма про Дон Жуана «Севільський ошуканець». Дон Жуан, до якого ми звикли, себто коханець-розпусник, з’являється у п’єсах Лопе де Веги, Кальдерона, Сервантеса. Але негативні сторони брали верх: пихатий, свавільний… В італійській літературі Дон Жуан постає релігійно-індеферентним, виправдовує свої ідеї з погляду ренесансу. Нарешті у Мольєра він вільнодумний аристократ, індивідуаліст.       Німці дещо «знаціональнили» Дон Жуана, наділивши його стриманістю і розумовою твердістю, а у добу романтизм наблизили його до Фауста. Англійці у ХVII ст. за допомогою такого героя висміювали розпусту двору, крадіжки, вбивства. Легенький французький гумор замінили важким гумором, ледь не саркастичним. А вже у ХVIIІ ст. (після Стюардів) – ловелас. Кого тільки не зацікавлював образ Дон Жуана. Зацікавив і Гумільова, «Дон Жуан в Египте».      Отже, маємо 1. класичного Дон Жуана, який постає антисоціальним, шкідливим і брутальним розпусником. 2. шукача ідеалу краси (ХVIIІ-ХІХ ст.) – тепер він не розчаровує жінок, а сам розчаровується в жінках, не знайшовши єдиної-ідеальної. 3. реабілітованого романтиками космополітичного вільнодумця. Найвідоміший з них – байронівський. Він виходить з меж ловеласа, прагне пригод, вражень. Належить цілому світові. Побував на війні, врятував маленьку дівчинку (!!!) 4. модерний Дон Жуан (Лесі Українки та ін.) – лицар волі, людина пориву, почуття, але водночас і жертва власних гендерних стереотипів. Це модерний бранець романтичних уявлень про чоловіка і жінку.      До Фауста мені видається подібним класичний Дон Жуан. Та і то подібним до Фауста з так званої «народної книги», який теж був антисоціальним, якого вигнали з батьківщини, та він все одно залишався вірним собі. Ще одне схожа риса – вміли занапастити жінок. Тільки Дон Жуан тут бере кількістю, а Фауст – якістю (під його вплив потрапила лише одна, що довело юну дівчину до смерті).

---

Вы уже с Yahoo!? Испытайте обновленную и улучшенную. Yahoo! Почту!

[Настя С.]

Якщо уточнювати, то шлях "вічного образу" ДЖ складається із двох
компонентів: він зазнає трансформації й не зазнає її водночас.
Компонент, що не зазнає трансформаці - це зв'язок із тим мотивом,
завдяки якому читач розпізнає "донжуанство": легковажна вдача палкого
й невірного шанувальника жіноцтва + кара, що спіткає бабія за
порушення моральних/релігійних/суспільних вимог. Зміні підлягає
обґрунтування дій цього персонажа, перевдягання його у різні
національні костюми та вручення йому прапорів різних ідеологічних
доктрин (якщо під ідеологією розуміти не лише державну політику, а й
прихильність будь-якої модної теорії). Тобто, ДЖ - це людина, що
протистоїть (протистояння взагалі видається основною рисою "вічних
образів") суспільству у певний фіксований спосіб, а зміна полягає у
реакції суспільства на позицію бунтівника.
Між іншим, опір ДЖ системі не такий жорсткий як, наприклад, Гамлетів
чи Прометеїв. На відміну від активної боротьбистської позиції
останніх, ДЖ ігнорує суспільні вимоги, а практична реалізація його
опору з точки зору абсолютистської влади не є погрозливою, ба, навіть
невинною. Втім, ДЖ демонстративно не цікавиться суспільством, у
відповідь на що суспільство зацікавлюється ним. Карає невігласа не
антагоніст чи представник владної позиції, а камінна статуя (небесні
сили) - таким чином суспільство знімає із себе відповідальність за
смерть цього пустотливого дженджика, втім недвозначно натякає, на
чиєму боці справедливість.
Еволюція образу розкривається й на різних рівнях рецепції. На першому
етапі, коли ДЖ був іспанським антиморальним правопорушником - і
громада в художньому світі тексту, і громада в реальності, і критики
(якщо такі були), вочевидь, бачили ДЖ однаково. Так, він
антиморальний, так, він протисуспільний. На другому етапі виникає
різниця між сприйняттям всередині тексту та сприйняттям читацьким/
критичним завдяки романтичним рисам, зокрема, іронії - читач знає
більше, читач розуміє іронію, й відтак тлумачить поведінку ДЖ по-
своєму. На подальших етапах ми бачимо багато відмінних поглядів на
ДЖ: погляд всередині оповіді, погляд читача, погляд багатьох критиків
(яка різниця між інтерпретаціям Ненадкевича та Віри Павлівни!). Інакше
кажучи, образ стає неоднозначним.
Отже, трансформація "вічного образу" ДЖ відбувається не лише на
сюжетному, а й на структурному рівнях. Автори чимдалі сміливіше
послуговуються цим образом для обґрунтування власних ідейних позицій,
наприклад у Мольєра ДЖ стає інструментом сатири, у Байрона -
висміювання Романтизму й самого себе, у Лесі Українки - критики
патріархальних цінностей.

[Alina Denysenko]

>>Між іншим, опір ДЖ системі не такий жорсткий як, наприклад, Гамлетів
чи Прометеїв. На відміну від активної боротьбистської позиції
останніх, ДЖ ігнорує суспільні вимоги, а практична реалізація його
опору з точки зору абсолютистської влади не є погрозливою, ба, навіть
невинною.

Гамлет і Прометей, як на мене, чинять дуже серйозний опір. Їхня
боротьба стосується достатньої купи народу. Мотивація дій ДЖ
зосереджується на його власних потребах, переживаннях, бажаннях тощо,
при чому втілення цих бажань не рятує нікого і не може рятувати,
оскільки практично всі його поривання суперечать християнській моралі.
І навіть у модерної Лесі Українки ДЖ однозначний відступник від
загальноприйнятої етики. Мені здається, що він скрізь залишається
егоїстом, на думку спадає лише рятування дівчинки-туркені у
Байронівському варіанті, що може цьому суперечити. Його образ навіть
на <<проти системний>> не дотягує. Розмови про свободу, пошук ідеальної
жінки, надмірна романтична патетика -- це смішно, що й частково
доводить Байрон. Він не звичний чоловік-герой, що прийшов з епосів і у
сучасності став Джоном Мак-Клейном. Тому його вчинки язик не
повертається назвати опором.

[Настя С.]

Отож! Опором - ні, але протистоянням - можна.

[Святослав Півень]

Я частково погоджуюся з поясненнями Насті. І справді, ДЖ вічно
протистоїть суспільству, яке змінює своє ставлення до нього. Але чи
коректно його порівнювати з Гамлетом (про Прометея згоден!)? ДЖ
байдуже до суспільної думки, але так само це не цікавить Гамлета.
Наскільки я пригадую, Гамлету подобалося шокувати усіх навколо і не
перейматися цим. Тепер кілька слів щодо Боротьби Гамлета. Він не
боротьбист. Ба більше, взагалі не зрозуміло, що він робить. Частіше
видно, що він рефлексує над тим, що робити далі, аніж просто робити
щось конкретне. Кожна його дія має немовби спонтанний характер:
домовленість з акторами, убивство Полонія... Мені навіть так здається,
що ДЖ активніший за цього Шекспірівського "хлюпика".
Не певен, що Командор представляє собою суто "небесні сили". Принаймні
не у кожній версії. Так, у Лесі Українки Камінний Господар представляє
патріархальне суспільство.
Оскільки ми говоримо про різні варіанти розвитку образу ДЖ, слід
згадати донжуанівську версію Леся Подерв'янського під промовистою
назвою "Кам'яний долбой...б" (випускаю елемент назви не через
ханжество абощо, а щоб не травмувати дівчат, які можуть читати цей
пост!) Ця історія про традиційну для автора вищість українців над
росіянами. ДЖ "вбраний в стрій чорношличного гайдамаки", а його
антагоніст Кам'яний Долбой...б у русопєтському костюмі. ДЖ закоханий у
єдину жінку - рідну землю (трохи пафосу не завадить!) і хоче знищити
Долбой...ба за плюндрування Неньки. ДЖ убиває ворога і забирає трофеї
- донн Ганну та Ельвіру. Антагоніст же потрапляє до пекла і сумує.
"Такие дела" (с).

[Настя С.]

1) Славку, а Тобі не здалося, що Гамлета трохи непокоїть світова
несправедливість? Він хоче виправити її, тому втручається у долю інших
людей і втручається трагічно. А ДЖ втручається? Його не обходить - аби
було довкола вдосталь дівчат. А їхня доля, як відомо, у світовий
устрій не входить... Вона, так би мовити, на периферії.

2) Так, у Лесі Українки Камінний Господар представляє патріархальне
суспільство, but still, він УОСОБЛЮЄ суспільство, він - метафора,
через яку суспільство знімає із себе відповідальність: "Це не ми! Це
він - прадавня патріархільна сила. Є претензії? Просимо, до статуї!"

3) Подер, як завшє, зріт в корінь... :(

[Alina Denysenko]

так, і те, що гамлет вбиває короля, не викликає у читача негативної оцінки дій, це так і треба, гамлет — молодець, борець за чесність. проте вбивство Командора Дон Жуаном насправді нічим "загальносуспільним" не виправдовується. тут нема ніякої боротьби проти влади чи чогось подібного: це вбивство не заради вселенської справедливості, а заради свого блага. 

[Ольга Хомета]

Чим цінний образ Дон Жуана?

Звертаю увагу на цей образ як індикатор поступу суспільства і вбачаю тут, мабуть, найважливішу соціально-історичну, культурологічну функцію образу ДЖ.

Аналізуючи зміни літературного Дон Жуана впродовж чотирьох століть (починаємо від "Севільського ошуканця" у 17 ст.), маємо перед собою дзеркало, відображення вад того соціуму, який представляє автор. Так, перший іспанський Дон Жуан, довіряючи Ненадкевичу, втілював "пиху, палку ненаситність почуттів та сваволю, викликану безперестанними війнами за Новий Світ". В класицистичний період в Італії цьому образу прибуває брутальності, він міркує як атеїст, а виправданням йому служать ідеї Ренесансу. В цю ж епоху у Франції Мольєр втілює в цьому образі риси libertins-аристократів, розвінчує тогочасну інтелектуальну моду. Вже хтось з нас казав, що Байрон в образі Дон Жуана іронізує над романтичними засадами і собою самим (вперше мені вказали іронію у Байрона). А Леся Українка у 20 сторіччі викриває за допомогою цього образу заборони патріархального суспільства, які приводять її ДЖ до трагедії-роздвоєння (протистояння: "лицар волі" та феодальний лад). Звісно, зважаємо на суб"єктивний аналіз авторами свого суспільства і загострення їм наболілих проблем).

Зміна реакції суспільства на риси Дон Жуана, на які вказувала Настя С., - це теж критерій аналізу цього соціуму.

Отже, те, як розвивався контроверсійний, чи пак, багатогранний образ ДЖ в різних літературах впродовж кількох століть, є віддзеркаленням суспільства в різні культурно-історичні епохи, окрім художньо-образного поступу та літературних сублімацій у кожному конкретному сюжеті про ДЖ.

[Alina Denysenko]

>> маємо перед собою дзеркало, відображення вад того соціуму, який представляє автор. 

Отже ДЖ - слуга/інструмент виховної (повчальної) функції літератури :)

[Ольга Хомета]

Так, окрім інших "завдань" цього образу в літературі.

8 листопада 2009 р. 00:09 Alina Denysenko <zelena.m...@gmail.com> написав:

[Святослав Півень]

Для Насті: Можливо, Гамлета і непокоїть світова несправедливість
спочатку, але вже під кінець історії йому байдужісінько. Не стану
виправдовувати Дона Жуана за те, що він постійно в оточенні дівчат
(поглянь на нашу спеціальність: я, Ігор і Ян постійно в оточенні
дівчат:) ) і хоче від них тільки одного (та чи ХОЧЕ, все ж залишається
питанням). І все ж, він бореться зі світом, бо прагне зробити його
вільнішим від кайданів (не кажу про МЕТОД, бо не схвалюю). Дон Жуан
набагато трагічніший за Гамлета!
А суспільство завжди виставить Цапа-відбувайла, щоб прикритися. У
даному випадку (Лесі Українки), це статуя Командора.

[Марина]

У своїй відповіді в основному спиратимусь на погляди А.Нямцу,
зокрема, це його дослідженя трансформації образу Дон Жуана, яке мені
вдалося встигнути прочитати у праці <<Міф. Легенда, Література
( теоретичні аспекти функціонування)>>. Забагато цитуватиму (дещо
рос.), просто,перечитавши відповіді, не впевнена, що більшість мали
доступ до даної праці. Отже, спочатку невеличка <<увертюра>> - на ХХ ст.
припадають радикальні експерименти з традиційними структурами:
письменники принципово змінюють семантику традиційних персонажів, їх
аксіологічний зміст, який часто реконструюється за принципом
протилежності загальновідомому, канонічному і знаходить вияв у
парадоксальних сюжетних ходах та нових версіях мотивування вчинків
героїв, зокрема, один із векторів - акцентування звичайності,
буденності, відмова від винятковості персонажів, яких зазвичай
література возвеличувала. Таким, позбавленим блискучого ореолу,
харизми, сильних пристрастей, разючо невідповідним до свого
нормативного образу постає старий Дон Жуан. Яскравим представником
такого типу є зокрема персонаж з твору <<Сонати. Записки маркіза де
Брадоміна>> (1901-1905) іспанського письменника Рамона Вальє -
Інклана, болісні рефлексії якого сповнені старечої втомленості,
жалощів до своїх <<сивин>>, немічності, <<тоскної>>, <<безпросвітної>>
самотності, відчуттями руйнування ілюзій, розчарованості та ін., - <<це
був дивний донжуан...Католик, негарний і сентиментальний>>. Подібною
духовною виснаженістю, спустошністю позначені й, за спостереженням
Нямцу, герої таких творів, як <<Пригоди Карла Вебера>> Б. Садовського,
у якому самотній Дон Жуан помирає у віці 80 років; повість Х.Лампо
<<Дон Жуан і остання німфа>> ( 1943); драматичний етюд <<Старий Дон Жуан>>
Д. Самойлова, а також герої поезій І. Сєвєряніна та Н.С.Гумільова, що
страждають від відсутності кохання, коханої (!):
<<Я вспоминаю, что ненужный атом,
Я не имел от женщины детей
И никогда не звал мужчину братом>> ( Дон Жуан Гумільова)
У поемі О. Влизько <<Мій друг Дон Жуан>> (1933) автор констатує
<<тупиковість>> життєвої позиції легендарного персонажа: << побачив я
нудного пана, Що з ледарства б'ється в мрій мані...Світ він бачить
тілкьки в тім ракурсі, Що заводить в дикі тупики..>>. У романі
шведського письменника Л.Юлленстена <<В тіні Дон Хуана>> (1975)
підсумком тривалих спостережень служника Хуаніто ( трансформація
Лепорелло) є зміна ставлення до господаря від обожнення, захвату,
бажання наслідування до зневаги: Хуаніто побачив порожнечу,
безглуздість його життя, за зовнішньою ефектністю - насправді
приховується дрібний, немічний і зовсім не цікавий, беззмістовний
чоловік : <<...он все чувствовал, ощущал, и он чувствовал, что Дон-Хуан
человек конченый, опустошенный и что его власть никакая не власть, а
напротив бессилие , одна видимость и поза>>; <<Ведь было бы поистине
ужасно, если б человек вынужден был переносить столько трудностей,
изматываться в конец, терпеть...ночные караулы, перебежки, опасность,
страх,...- и все это просто так, безо всякого смысла: пришло и ушло и
кануло, не оставив следа, будто и не было ничего, ничего особенно
важного!..Нет, жалка, была бы тогда участь человека... Это все равно как
если бы господь бог, и сам сатана отвернулись от человека>>
У своєму дослідженні Нямцу узагальнює, що загалом інтерпретаційний
діапазон включає надзвичайно широкі, часто протилежні трактування
даного образу : вічно юний Дон Жуан і Дон Жуан - старий; Дон Жуан -
пристрасний коханець, Дон Жуан - імпотент та ін. При цьому До Жуан
<<навиворіт>>, тобто такі трансформації, що за своїми фізичними,
духовно -моральними характеристиками протиставлений традиційному
образу <<...парадоксальні лише на перший погляд, оскільки вони, руйнуючи
традиційну семантику, принципово поглиблюють дослідження сутнісних
сторін людської психології>>. І ще одна надзвичайно важлива цитата
(пробачте, монументальна,скорочую як можу, але вичерпна й струнка !) :
<<Література послідовно руйнує декларативний поведінковий схематизм
міфологічних <<злодіїв>> та злодійок>>, утверджує амбівалентність
онтологічних та ціннісних засновків їх характерів та світоглядних
позицій....письменники намагаються наповнити вихідну одномірність
соціально-ідеологічних та інших устремлінь драматичними
суперечностями .., а інколи полярністю мотиваційно-ціннісних спонук>>.
Так, Нямцу відзначає появу такої новї рефлексії - як суперечність між
нав'язуваною роллю-маскою на ідеалом, до якого герой завжди підсвідомо
прагнув . Зокрема, у п'єсі бразильського драматурга Г.Фігейреду <<Дон
Хуан>> ( 1958) постає <<роздвоєний>> Дон Жуан, за яким тягнется <<шлейф>>
минулої скандальної репутації та який насправді має один ідеал жінки
- донни Анни, не бажає спокушати, прагне звичайного людського щастя,
затишного домашнього вогнища, буденності, цноти, чистоти : <<Я люблю
жінок, які ненавидять лазити по балконам, натомість вміють в'язати
панчохи, варити вишневе варення, смачно смажити дичину у недільний
день. Люблю, щоб жінки зустрічали мене у фартусі, обіймали та
шепотіли на вухо, що на вечерю буде солодке. Мені подобається, щоб
жінки палали від сорому , коли я шепочу їм, що в них гарні груди, і
щоб у хвилину найвищого блаженства на очах у них з'являлися сльози >>.
На думку дослідника, література ХХ -ХХІ ст. <<скептично оцінює будь-які
спроби <<грати>> роль Дон Жуана чи використовувати його <<маску>>, моделює
іронічні варіанти псевдо-донжуанів>>, що постулюють власне
<<приреченість>>, неможливість його за нових часів, про що свідчать і
назви деяких творів ( <<Окончание Дон Жуана>> Е. Радзінський,
<<Отвергнутый Дон Жуан>> С. Рафалович, <<Самовбивство Дон Жуана>> І.
Мікулеску та ін.). Як на мене, це не означає, зрозуміло, що у
побутовому сенсі це явище припиниться, але воно й справді неможливе
( у реальному й новчасному літературному дискурсі) у таких
надзвичайних масштабах, як величний легендарний герой - бунтар -
винятково сильна неординарна особистість, що долає строгі табу, шокує,
що неодмінно має шалений успіх, а також якусь загадковість,
таємничість, - цей образ розвінчаний, переосмислений, вичерпаний у
своїх максимальних виразах, пояснений, та ще й, звичайно ж, очевидно,
сучасна свідомість настільки розкріпачена від забобон, що знаменитий
спокусник не сприймається як божевілля, перевищення людських
можливостей, він більше не зможе вразити, а постає доволі пересічним,
зрозумілим, здрібнілим, - банальним.
Крім того однією з особливостей намагань письменників осягнути будь-
який традиційний образ є зіставлення його з іншими. Так, є численні
спроби зближення образу Дон Жуана (поєдання, виділення додакових рис,
асоцації) з семантичними комплексами інших традиційних структур ( Дон
Жуан- Фауст, Дон Жуан- Орфей, Дон Жуан - Франциск Ассизький), з
історичними постатями ( Каліостро, Казанова, Сен-Жермен, Мірабо).
Нямцу наводить прикметні у цьому плані розмірковування Л.
Юлленстена, який знаходить у сюжеті про Дон Жуана <<константи інших, на
перший погляд дуже віддалених персонажів>>: <<І Дон- Жуан, і Франциск
кохають - їх зближує те, що вони кохають не об'єкт своєї пристрасті, а
саме кохання...>>, <<Легенда про Дон-Жуана - легенда про марнославство, і
в цьому відношенні вона має паралелі з легендою про Орфея. І Орфей
зазнає фіаско, розвінчує себе, і він наказаний, коли сила, над якою
він не владний, перемагає його>>, <<Казанова - сибарит, щасливий
марнотратець і спокусник - зовсім інший тип Дон-Жуана...>> . І. Томан у
романі <<Дон Жуан>> знаходить подібності з середньовічним Агасфером
( символ непомірного честолюбства, гордині, філантропії, зазвичай) :
<<трагедія жертви власної звабливості, доля якого - стати Агасфером
кохання>>, він <<раб власної пристрасті, проклятий>> і <<хижак, що не
любить людей>>, <<Агасфер мрії, яка не здійснилась, але посіяла у ньому
ненависть до усього доброго , до усього, що мирно існує під власним
сонцем>>. У ХІХ ст. спостерігається фаустизація сюжету про Дон Жуана
( Х.Д. Грабе << Дон Жуан і Фауст>>, О.К. Толстий <<Дон Жуан>>). Також
відомі окремі випадки емоційного й змістовного порівняння, як
скажімо, у С. Цвейга, який називав Ніцше <<Дон Жуаном пізання>> -
надзвичайно цікаве порівняння, яке на мою думку, зовсім не профанує
філософа, але філософськи <<облагороджує>> шукання Дон Жуана, дозволяє
виокремити у цьому образі певну духовну константу: <<Все истины чаруют
его, но ни одна не в силах удержать. Как только проблема утрачивает
девственность, прелесть и тайну преодолеваемой стыдливости, он
покидает ее без сострадания, без ревности к тем, кто придет после
него , - так же как покидал своих mille e tre, Дон Жуан, его брат по
духу. Подобно тому, как великий соблазнитель среди множества женщин
настойчиво ищет единую , - так Ницше среди всех своих познаваний ищет
единое познавание, вечно не осуществимое; до боли, до отчаяния чарует
его не овладение, не обладание и нахождение, а преследование, искание,
овладение>>
Особисто для мене образ Дон Жуана у своєму найвиразнішому,
найвіртуознішому, найрафінованішому втіленні постає у творі С.
Кіркегора <<Щоденник спокусника>>, де канонічна концепція спокушення
постає як прерогатива елітного високоосвіченого богемного естета, який
тонко відчуває, який блискуче осягнув людську природу ( такий собі
витончений Мефістофель), який плекає вишуканість, мистецькість,
довершеність усієї своєї стратегії зачаровування юних дівчат, для
якого кожна пригода - неповторна, унікальна, а тривалий за часом,
складний інтелектуально, виснажливо насичений процес зваблення
спрямований окрім всього ще й на взаємозбагачення, духовний розвиток
як спокусника, так і жертви. Що імпонує, якщо можна так сказати щодо
<<чоловічого>> образу у головному персонажі - Йоханнесі? По-перше, як
вже зазначалсь, те що він висококосвічений естет, тонкий,
спостережливй психолог ( а отже, зовсім небайдужий до людей
філантроп), вражаючий тезаурус знань та хитросплетіння винахідливості
й творчості у досягнення своєї мети. По-друге, об'єкт його
зацікавлень - не формальний бік справи. Юна дівчина викликає щире
зворушення, благоговіння, це для Йоханнеса невичерпне джерело
натхнення, зачарування, поезії, тож ставлення у кожному конкретному
випадку (<<У кожної дівчини, як і у Аріадни , є нитка...>>) й модель
поведінки індивідуальні, шанобливі, ніжно-трепетні ( одні його емоції
з приводу дівчих мрій і безпосередності чого варті!), ззовні
бездоганно ввічливі й благородні ( жодного <<брудного>> натяку),
уявлення про кохання - існує і причому піднесене, він усвідомлює його
високу ціну, незбагненність, загадковість (а не фізичний бік) ( <<Суть
справи не в тому, щоб спокусити дівчину, а в тому, щоб знайти таку,
яку варто спокушати. Кохання взагалі велика таємниця...>>, а Бодрійяар у
праці "Спокуса" зазначав щодо даного твору - "все решается в
загадочном поединке, и обольщение -- такое решение, которое не срывает
с происходящего покрова тайны"). По -третє, він стає своєрідним
ментором, гуру, відкриваючи перед обраною дівчиною (у даному творі, це
Корделія) світ інтелекту, міфології, турбується про круг її
читання, спонукає, усіляко пробуджує в ній рефлексію, надсилає їй
безліч ліричних та інтелектуально провокативних листів, організовує,
моделює ситуації зустрічей Корделії з вибірковим оточенням
( <<призмеленими>> сімейними парами), яке має викликати в ній певні
реакції. Таким чином обережно підштовхує дівчину до самостійного
висновку (а потім і до рішучих дій) , а не лише примітивно маніпулює
дівочою неосвіченістю. Йоханнесу-донжуану важливо, що б його
обранниця не просто підкорилась його пристрасті, а справді поринула у
глибоке, віддане кохання і за власним бажанням відгукнулась на його
чуттєість. Тож герой щоденника досить поступово й логічно, <<невидимою
рукою>> владарює на душою дівчини й розкріпачує її свідомість до
світосприйняття вільної пристрасної Психеї, обожествлює, опоетизовує
їх стосунки, одночасно вказуючи на безглуздість етичних рамок,
інституту шлюбу - нудних, прозаїчних, задушливих. Натомість дарує їй,
хоч і на певний проміжок часу - сплеск мрій, почуттів, нових осягнень.
І я бачу зерно істини в такому виді естетичної насолоди високих
регістрів, художньої реальності кристалічної чистоти, яке, як і кожен
емоційний чуттєвий сплеск має свій обмежений термін, завдяки чому
зокрема збережений від <<домішок>> буденності.

[Настя С.]

да, після таких змістовних відповідей почуваєшся лузером... :(

[Ольга Бережна]

Дещо не погоджуюсь із думкою Святослава про те, що Дон Жуан бореться
зі світом, прагнувши звільнити його від кайданів. Як на мене, то він
бореться не зі світом, а, перш за все, із самим собою. Так, у
класичний період інтерпретації цього образу він є уособленням
відвертого спокусника і гульвіси, поведінка якого не виправдана
навіть біологічно (як це було у Burlador'a), але мета такої поведінки
- не змінити світ, а швидше використати його для власного задоволення
( у класичному періоді - тілесного, у романтичному -
духовного).Романтики ідеалізували його як людину, що прагне знайти
свій ідеал жінки і кохання. Це не є прагнення зробити світ вільнішим,
це прагнення зробити вільнішим себе за допомогою єдиної жінки, єдиного
кохання (адже кохання для романтиків дає найбільшу свободу). Навіть у
період натуралізму, коли образ ДЖ найбільше проектується на
суспільство і світ, найбільше він прагне саме особистісної свободи,
право на власний індивідуалізм. Якщо він і змінював світ, то не тому,
що це було його головною метою, а тому, що спосіб життя, який ДЖ обрав
для самоствердження, самореалізації і т.д. впливав на світ. Дух бунту
й непокори, який властивий ДЖ (як і Фаусту), - це бунт проти
амбівалентності власної природи, яка роздвоювала його бажання між
тілесністю і духовністю. І саме врівноваження цих особистісних
категорій і було, на мою думку, головною метою пошуків ДЖ.

[Lina]

Образ Дон Жуана - яскравий, багатогранний, зрештою, вічний. Зверніть
увагу, образ пережив сам себе, він відділився від звичного сприйняття
і почав нове життя за межами літературного простору. Це очевидно, адже
Дон Жуан - це вже риса характеру, діагноз якщо хочете. Цей образ
настільки закорінився в людській свідомості, що ми вже не можемо без
нього обійтися. Дон Жуан - це така собі мисленнєва категорія, за
допомогою якої ми аналізуємо, характеризуємо, визначаємо. Погодьтеся,
не всім літературним образам вдається вийти за межі замкнутого
художнього простору і міцно вжитися в інший простір - простір
світовідчуття людини. Мені здається, навіть великому Фаусту це не під
силу. Образ Дон Жуана однозначно вимагає більш глибокого дослідження,
адже він знаходить відгук в характерах значної частини людства. І що
ще цікаво, ця частина людства належить як до чоловічої, так і до
жіночої статі. Я думаю, це ускладнює психологію образу, адже Дон Жуан
- це тепер не тільки частина нашої свідомості, а ще й структурно
неоформлена категорія. Якщо більшість характеристик звично піддаються
умовному поділу за гендерними ознаками (мужність, логічність,
раціональність тощо (чоловічі), інтуїтивність, чуттєвість,
імпульсивність тощо (жіночі)), то <<донжуанізм>> набуває тут
універсального характеру. Відповідно образ в нашій свідомості зазнає
нових трансформацій і примножує інші значеннєві відтінки. Образ Дон
Жуана з плином часу буде модифікуватися, і, можливо, колись він
взагалі позбудеться негативних конотацій. Це стає вірогідним, адже
інтерпретація образів, навіть античних, залежить від рівня свідомості
самих інтерпретаторів. А так як зараз панує ера вільних стосунків,
вільного кохання - людство й вільно та легко ставиться до таких явищ,
перетворюючи мінуси на плюси. Багато письменників відтворювали образ
Дон Жуана через призму власного бачення: нам відомі Дон Жуани й
благородні й лицемірні, чуттєві й пристрастні та жорстокі й свавільні.
На мій погляд, більшої уваги потребує життя образу поза літературою,
його вплив на сучасність. Адже ми вивчаємо літературу задля того, щоб
навчатися чомусь, знаходити відповідники у реальному житті й робити
висновки.

[Anna Kotalejchuk]

Хотілося би повернутися до нашого першочергового завдання і на
прикладі двох текстів - <<Дон Жуан>> Гофмана (1806) та <<Душі чистилища>>
Проспера Меріме (1834) - подивитися, як може розвиватися та
трансформуватися образ Дона Жуана. Розглянемо їх відмінність від
першочергового зразка.

Для початку варто зазначити, що новела Гофмана була написана під
враженням від опери Моцарта <<Покараний розпусник, або Дон Жуан>>.
Моцарт силою музики підкреслював гуманістичні риси образу Жуана.
Конфлікт <<особистість - суспільство>> перейшов у трагічний конфлікт
приреченості суб'єктивного перед об'єктивною необхідністю і смертю. У
розумінні Моцарта Дон Жуан - бунтар-одинак, який кидає виклик
суспільству, він приречений на пошуки ідеалу, вічної молодості та
жіночності.
Твір Гофмана - це певний аналіз опери Моцарта, її оригінальне
трактування. Моцартівський ДЖ - це дитина природи. Природа наділила
його усім тим, що вивищує його над іншими. ДЖ - натура виняткова. Він
романтичний герой (протиставляє себе натовпу). За допомогою кохання
він намагається об'єднати ідеальне та реальне, перебороти розрив
світового цілого. Він сумує за ідеалом, якого він прагне досягти через
насолоду від кохання. ДЖ зневажає загальноприйнятні норми і в
чисельних перемогах над жінками він сподівається самоствердитися,
показати могутність власної особистості. Але цей шлях хибний, і в
кінці на нього чекає покарання, як ми знаємо.
Прагнення особистості до безмежної свободи у Гофмана є наслідком
<<бісівської спокуси>>. Вперше в романтичній літературі саме Гофман
ставить питання про спрямованість сильної пристрасті. ДЖ заслужив свій
страшний кінець, оскільки віддався <<низьким почуттям>>, <<спокусам цього
світу>>.
Його ДЖ отримує задоволення від того, що порушує закони, які він сам у
глибині душі вважає за справедливі і правильні.
Донна Анна в новелі теж специфічна. Вона <<божественна жінка>>, і
трагедія ДЖ в тому, що він зустрів її занадто пізно. Зустрів тоді,
коли зневірився знайти те, що шукав, коли він уже "нечестиво глумився
над природою і творцем", і тому дороги назад немає.
І про назву ще хотілося би зазначити (продовжуючи тезу Томи Гуменюк
щодо еволюції назв). У Гофмана назва теж не проста, специфічна. <<Don
Juan. Eine fabelhafte Begebenheit, die sich mit einem reisenden
Enthusiasten zugetragen>>, тобто <<Дон Жуан. Дивовижна подія, яка
сталася із подорожуючим ентузіастом>>. Через таку поширеність назви
тема Дон Жуана ніби відходить на другий план, залишаючи акцент на
надзвичайності події. Дон Жуан тут ніби й не головний зовсім, а так,
лише алюзія.

Що стосується Меріме, то у новелу <<Душі чистилища>> він уводить ще й
другу іспанську легенду, тобто поєднує два сюжети про Дона Жуана в
один (про Дона Жуана Теноріо та Дона Жуана де Маранья). Превалює все
таки останній, тому ми й не побачимо в новелі ні Донну Анну, ні
убитого командора, ні історію із викликом, ні втручання пекельних сил.
Немає там і комічного образу слуги Дона Жуана.
Можна говорити про те, що образ цього ДЖ максимально
індивідуалізований.
У Меріме Дон Жуан - жорстокий хижак, позбавлений будь-якої чарівності.
Він насолоджується не коханням жінок, а своєю владою над ними. Він
гадає, що ця влада належить йому як істоті, вищій за інших. Зазвичай,
у романтиків індивідуалізм - це протест проти суспільства, яке вороже
до людей, але саме у Меріме індивідуалізм показаний як вороже людям
поняття.
Особливу увагу в новелі Меріме приділяє зображенню суспільства та
середовища, яке оточує Дона Жуана. Внутрішня суть цього середовища
якраз і втілена у назві твору - <<Душі чистилища>> - це люди, подібні до
Дона Жуана, його батька та інших іспанських дворян. Вони свідомо
поділяють своє життя навпіл і першу половину присвячують
неприборканому бажанню насолод, задоволенню своїх мирських інстинктів
та плотських утіх. А потім, вдосталь наситившись мирськими благами,
вони починають зображати святенників. Релігія допомагає їм замолювати
гріхи, обіцяє блаженство в потойбічному світі. Саме подвійність є
характерною для долі Дона Жуана.

[olga neskorodjana]

Про європейського Дона Жуана/Хуана сказано вже стільки, що важко щось нове придумати. Ясно одне: інтернаціональність образу – результат генетико-контактних зв’язків. Проте не варто зациклюватися на хронологічній першості п’єси Тірсо де Моліни у сюжеті про героя-коханця. За межами європоцентризму теж були коханці-ошуканці і письменники, готові повісти про їхні пригоди. 

Образ Дона Жуана склався на феодально-дворянському ґрунті. В глибині середніх віків в народній поезії з’являються перші розповіді про мужнього феодала, який безтурботно і безкарно присвячує життя плотськості, не шкодуючи ні дружин, ні доньок простих людей. Уже у ХІІ ст. виділяється образ завзятого розпусника Обрі Бургундія. З цієї когорти також Роберт Диявол і – іспанський представник «благородних лицарів» - Гомес Аріас. Вони наділені хижою активністю, одним  з найсуттєвіших елементів насолоди для них є момент ствердження свого панування, боротьба з перешкодами, які постають на шляху. Зв’язаний з феодальним ладом, образ героя-коханця, який з регулярністю гідною захоплення змінює жінок, з’являється і в японській літературі. За багато століть до появи Д. Ж. у Європі, за багато тисяч кілометрів від Іспанії Мурасакі Сікібу, фрейліна японської принцеси, придворна дама, у Х ст. написала роман «Ґендзі-моноґатарі». Основа фабули – еротична біографія позашлюбного сина імператора. Тема любовних авантюр вельможі, змореного неробством і гультяйством на тлі палацового мікро соціуму кінця Х ст. цілком і повністю відповідас «соціальному замовленню» придворної аристократії, якій остогидли найвні «моноґатарі» - повісті з казковими фабулами. Структура роману – ланцюжок новел, кожна з яких описує окремий епізод з еротичної практики Ґендзі

Головний герой роману – Ґендзі - японський Дон Жуан, сміливий спокусник, який завжди прагне до пригод. У коханні його найбільше приваблює можливість проявити свою активність: там, де на шляху до перемоги немає перешкод, він створює їх сам. Своєю непостійністю він дуже схожий з іспанським побратимом, проте концепція цього твору разюче відрізняється від європейської. Головним чином тому, що буддійський релігійний канон, на відміну від християнського, не вимагав кохання до однієї жінки. Тому надприродні сили не посилаються месника у вигляді «камінного гостя». Нічні примари, викликані покинутою жінкою-чарівницею, забирають у царство тіней нову кохану Ґендзі. Він уражений втратою і проливає на могилі гіркі сльози. Але от іде прекрасна дівчина – і він зцілений! Він забуває мертву і з відродженою жагою кохання віддається новому щастю. Для Ґендзі доля не готує трагічного кінця: ставши імператором, він знаходить благородну сферу діяльності і остання його кохана, Фіалка, стає його дружиною. 

Протягом 44 з 54 частин Ґендзі з нудьгуючим виглядом підкорює усіх жінок, які потрапляють йому під руку, починаючи від податливих сановних дам і закінчуючи простими служницями. Ця любовна невибагливість ніби дає можливість автору показати розмаїту галерею жіночих типів періоду Хейан.

         Але це сюжет, Дон Жуан же як ім'я насправді крокує світовими літературними просторами від "Севільського ошуканця" Тірсо де Моліни :)

10 листопада 2009 р. 23:44 Anna Kotalejchuk <anja...@ukr.net> написав:

--
з повагою і найкращими побажаннями,
Ольга Нескородяна

+38(093)833 53 28

[Валя Яворська]

Передусім, висловлю свою підтримку до тези Аліни Денисенко про те, що
образ ДЖ, як і решта інших, усім відомих, слугує чітким
віддзеркаленням суспільства. Іще один мудрий чоловік (на жаль, не можу
віднайти його імені, можливо, хтось підкаже) метафорично висловлювався
про літературу як про відбиття людини на склі, коли вона дивиться
крізь нього на світ. Те, що ДЖ має стільки віріацій не тільки в
літературі, а й у музиці, малярстві та інших мистецтвах, тільки
підтверджує, що такий тип чоловічої поведінки насправді актуальний і є
реальним відбиттям стану суспільства. Цікаво, що саме чоловіки активно
розробляли й розробляють цей мотив. І тут варто задуматися над
питанням: то як же сам письменник ставиться до свого творіння. Звісно,
узагальнювати тут досить небезпечно, втім, можна сказати, що у кожному
разі письменник знаходить виправдання для поведінки свого героя.
Провокативне ще одне питання: ДЖ позитивний чи негативний (це вже щось
у стилі запитань Віри Павлівни)? Як свідчить Ненадкевич, читачі не так
вже й гостро засуджували дії ДЖ, можливо, тому, що кожен таємно, на
глибині душі, теж хотів би так поводитися, але занадто сильно тиснуть
моральні норми. Особливість ДЖ, на мою думку, і полягає у тому, що він
плювати хотів (вибачте за емоційність) на те, що про нього думають. А
якби він так не думав, то ми б ніколи не почули про такого героя. Тут,
можливо, треба зробити невеличкий виняток: у Б. Шоу ДЖ різко
відрізняється від інших інтерпретацій, адже в нього колишній ловелас
перемагає свій егоїзм (що взагалі малоймовірно) і вже шукає не жінку,
а самого себе (ну прямо-таки як наш Сковорода); що важливо, таким
чином ДЖ прагне втілити високу мету - досконалістю свого розуму
сприяти суспільному поступові.
Можна сказати, що ДЖ-а не вважали негативним героєм (принаймні
більшість читачів, принаймні чоловіки), і лише Жорж Санд неважилася
виступити проти своєрідного поклоніння чоловіків перед ідолом жаданого
способу життя. Жаль, що Жорж Санд не створила свого художнього твору
на цю тему, проте в романі "Лелія" лунає осуд поклонінню донжуанській
поведінці.
Коли ми читаємо яку-небудь інтерпретацію ДЖ-ського мотиву вже зараз,
то це для нас своєрідна розвага, ми дещо легковажно сприймаємо цей
образ, ми не переймаємося порушенням певних моральних доктрин, тому що
час настав такий. Як писав В. Гюго (у перекладі, звичайно): "Дивуються
тільки обмежені люди", а стосовно поведінки ДЖ ми не дивуємося, бо це
ми бачимо практично щодня, якщо тільки очі якомога ширше розкрити. А
що ми скажемо на питання, чи потрібна нам така література?Мабуть, мало
хто від неї відмовиться: приємно, все-таки, хоч почитати про чиїсь
пригоди.

[Marichka]

Ні для кого не є таємницею, що покладена в основу поеми <<Дон Жуан>> Дж.
Байрона легенда про однойменного героя вели свій початок ще з
середньовіччя. Так, С. Павличко в передмові до українського перекладу
<<Дон Жуана>> Голованіським, зазначає, що зразком для створеного
англійським лордом твору були жартівливі твори італійського поета
початку 16 століття Франческо Берні, який, зокрема, переробив поему
Боярдо <<Закоханий Роланд>>.
Взагалі ж історія героя-коханця мала під собою реального прототипа -
Дон Хуана Теноріо, відомого по всій Севільї своїми любовними і
дуельними походеньками. Були, проте, і інші прототипи, які лише
домальовували образ відомого ловеласа.
Проте важко заперечити, що твір Байрона чимало відрізняється від
своїх попередників і загальним своїм змістом, і образом створеного
героя. <<Дон Жуан>> з однойменної поеми англійського лорда - це
створений нисхідним дворянством декадент, який втратив свою хижість та
сексуальну агресивність в феодальному світі та став любителем мирних
насолод. І хто знає, чи не його пасивність на зовнішня байдужість так
приваблювали жінок довкола? Проте саме таким Дон Жуан Байрона сам стає
жертвою жінок, не будучи в змозі встояти перед ними, а не робить їх
своїми трофеями, як це було до того. Новаторство Байронівського твору
полягало не лише в зображенні легендарного сюжету в новому жанрі, а й
в пародійностіі та іронічності в підході до зображуваного.
Можна було б говорити про те, що Дон Жуан був втіленням якогось
шукача ідеалу, якого так і не міг віднайти. Проте не можу сказати, що
він розчарований кожною своєю наступною історією, чи що він сам
намагається підкорювати жінок, аби в численній їх кількості знайти
шуканий ідеал. Ідеальною для нього була кожна його коханка. Швидше
навіть складається враження, що то доля грається героєм та його
життям. Він ніби пішка у грі в шахи на шахівниці життя, якою інколи
розважається Доля.
Те, що герой хоч і пішка, проте пішка неабияка на шаховій досці
життя, підкреслюється його щасливою вдачею. Адже, власне, йому ніколи
не доводилоя підкоряти замилувані ним серця лише тому, що вони
відповідали йому повною взаємністю ще до того, як він встигав
усвідомлювати свою симпатію, чи то пак, кохання, до них. Його коханкою
була сама Катерина ІІ, російська імператриця. І це кохання, крім
насолод тілесної чуттєвості, приносить для Жуана ще й чини, посади,
маєтки.
Дн Жуан є ніби втілення якогось фатуму, прокляття для більшості
своїх коханок. Не лише нещасна Джулія, покарана чоловіком, потрапляє в
монастир, але й Гайде, розлучена жорстоким батьком з Дон Жуаном,
помирає з горя. Нещасну Дуду обрікає на гибель султанша. Так, можливо,
те недовге щастя, яке зазнали з героєм всі ці дівчата, і компенсує
їхні поламані долі. Як співається в відомій пісні <<За одну ніч, за
почуття - плата одна, власне життя>>. Але на скільки свідомим був цей
їхній вибір? Чи було їх попереджено про кару за надмірно райське
задоволення, недоступне простим земним жителям, як яблуко знання в
саду Едемськім?
Однак, попри все, Дон Жуан все ж залишається романтичним героєм.
Такий висновок напрошується з описуі його сромязливої, мовчазної
натури. Його романи не були лише втіленням тваринного інстинкту,
похітливого голосу природи, це були акти наближення до Абсолюту, як
його бачили німецькі романтики, тої якоїсь вищої Любові. Більше того,
це його прагнення чистого кохання, що не обов'язково мало нести
сексуальне підтвердження, випливає з романтичної історії порятунку під
час облоги Ізмаїлу турецької дівчинки Аврори та його до неї
платонічних почуттів.
Ба навіть в зображенні вільних любовних стосунків Жуана з Гайде,
доньки Ламборо, Байрон створює високо поетичну картину того, чим може
бути людське почуття, незковане і не розбещене егоїстичними
особистісними інтересами. Кохання Гайде і Жуана Байрон показує нам як
справжнє таїнство, що ніби возвеличується над будденими шлюбними
стосунками феодального світу. Хоча... Дуже обережно Байрон показує і
нетривкість такого ідилічного щастя. Воно розбивається при першому ж
зіткненні з реальністю. Руссоїстська ідея природніх, нічим не
обтяжених стосунків між людьми, врешті, грубо руйнується під впливом
тиранічної сили, в основі якої проглядається натяк на приватну
власність. Як то кажуть, солодкий сон - та гірке пробудження
реальністю.
Так, юний Жуан приголомшує всіх своєю пасивністю в зваблюванні жінок.
Щоправда, навіть те ж саме зваблювання відбувається з боку кращої
половини. Він не бажає згубити тих, кого любить. Все ніби відбувається
поза його волею (але, при цьому, не обов'язково проти неї). Власне, і
саме кохання. Воно ніби саме його шукає, звалюється йому на голову як
сніг посеред літа. Жуан же -хлопчик, який просто пливе за течією. Від
нього в усіх описаних Байроном стосунках мало що залежить. Він, як вже
було зазначено вище, ніби пішка в руках примхливою долі. Важлива, а
проте лише пішка.
Образ Дон Жуана позбавлений, проте, будь-якого внутрішнього
конфлікту, як то характерно не лише романтизму, але йому особливо. Він
не намагається змінити щоь, досягти чогось. Автор ніколи не розкриває
перед нами будь які плани чи сподівання на майбутнє, які, проте, мають
переповнювати молодих юнаків. Ми не бачимо якихось його вагань, чи
намагання робити щось, так чи інакше неприйнятне ним.
Склавши до купи все, згадане вище, виникає питання - а чи дійсно
можна назвати Дон Жуана фатальним чоловіком, а чи, може, фатальною
жертвою? Адже гарна зовнішність та вміння давати неабияку насолоду ще
не роблять його героєм коханцем. Бо, як здається, симпатичним був не
він один, тим паче, якщо ми говоримо не про одне маленьке містечко, а
про межі кількох країн. Щодо останнього ж... Звідки було знати про це
жінкам, які цього ще не звідали? Не писали ж про це публічно в жовтій
пресі. А й чогось на кшталт відкритих live jornals, здається, теж ще
не було. Проте, запитаєте ви, якщо він був жертвою, то - чиєю? Ну, тут
знайдеться аж дві відповіді: долі та... жінок.
Врешті, що змушувало його забувти про кожну свою попередню коханку,
память про яку, він все ж принайні намагався, особливо на початку,
свято берегти? Що змушувало, розуміючи, що кожна його пригода
приносить для ного неабияку зміну в житті, починати новий роман? Що,
запитую, як не неспроможність втриматися перед жінкою, її
красою,незрозумілою владою над його серцем, душею, і, як результат -
тілом. Фріче колись писав: <<ніде і ніколи він не є в коханні
агресивним початком, не він переслідує жінку і не він насилує жінок, а
його - пасивного, не протидіючого, жінка бере, якщо випадає така
нагода>>. Дон Жуан Байрона вже не ставить метою підкорення жінки,
заволодіння нею, він прагне лише насолоди, яку жінка може йому
подарувати. Та й те, якщо сама того захоче і перша зацікавиться ним.
Т. С. Еліот колись писав: <<Навіть Гайде, це дитя природи, з усією
своєю невинністю й необізнаністю, постає радше спокусницею, аніж
звабленою>>. У його стосунках з жінками не бачимо <<ані героїзму, ані
навіть великого почуття власної гідності..>>.
Та й погляньмо, Катерина ІІ ніби є втіленням апофеозу активного
жіночого начала, жертвою якого завжди ставав Жуан. Справді,
імператриця підкорює його свєю владою, так же як колись турецька
султанша. Невже чоловік настільки слабкий, що при бажанні не може
протистояти жінці, хай би навіть вододарем всієї землі вона була? А
ні, виявляється, не може, бо жінка є володаркою усіх чоловічих
сердець.
Хоча можна говорити про те, що це герой несформований. Він
розвивається одночасно з розвитком поеми. Сам Байрон, за його ж таки
словами, не розробляв ніякого плану перед написанням твору. Він
планував міняти образ головного героя в різних країнах, аби висміяти
якісь дикості кожної з цих країн. Таким чином стає зрозумілим, що
образ Жуана, як, власне, і вся поема, творилася спонтанно, хаотично,
стихійно.
Можна, відповідно, говорити й про те, що за такого стихійного писання
мінялося і ставлення самого автора до героя в різних місцях твору. Але
очевидною, що навряд чи він хотів зробити Жуана справжнім героєм. Про
це говорить перша фраза твору: <<Нема героя в мене...>>. Щоправда, це
твердження лорда можна сприйняти з двох боків. Можна зрозуміти це як
застереження, що не варто з Жуана робити героя, як приклад для
наслідування, що історія його походеньок аж ніяк не заклик для
наслідування. Це випливає і з наведеного вище листа письменника, де
згадується про те, що мета твору - зовсім не возвеличення пороку. З
іншого боку можна також побачити тут і ключ до всієї поеми, де Жуан не
мав бути конкретним героєм, а, скоріше, таким собі узагальненим
образом.
Можливо, саме тому ця поема не закінчена і просто не могла мати
кінця, що узагальнений образ ніколи не вмирає. Може вмерти конретний
герой. За деякими джерелами сам Байрон в якийсь момент хотів обірвати
життя Жуана, а з тим - і його пригоди, у революційному Парижі, подібно
до німецького аристократа Анархасіса Клоотса, якого Робесп'єр наказав
гільйотинувати . Це зайвий раз підтверджує спонтанність самої поеми.
Адже відомо, що на початку автор ставить мету вмістити твір в рамки
дванадцяти глав, проте згодом міняє це число на сотню.
Проте, видно, ця поема за своєю ідею не була створена такою, яка б
могла мати будь який кінець. Більше того, її могли б продовжувати інші
автори, подібно тому, як інші герої могли приходити на зміну Жуанові і
вживатися в його образі. Адже час міняє норови народів, гідних бути
висміяними в пригодах нових Дон Жуанів, подібно тому, як завжди
знайдуться леді, що зможуть підкорювати собі таких от героїв.
Закінчуючи, можна сказати, що поема лорда Байрона <<Дон Жуан>> - це
історія героя, який постійно потраплляв в залежність від жіночих
принад, готовий був постійно міняти своє життя заради маленької
крихітки раю, отриманої ним від коханих ним пані, а незакінченість
його образу та можливість безкінечного продовження поеми - визнання
автором чоловічої слабкості перед жіноцтвом, які вони так ніколи і не
зможуть побороти.

[р.с.]

Попри деякі повтори, особливо наприкінці, тему розвинули чудово -
можливо, це взагалі найкраща дискусія цього разу. Дякую всім за
вичерпні репліки, а особливо Анні Котелейчук та Ользі Нескородяній за
додаткову екзотику)