Віртуальний семінар: національні модернізми. Питання 1

[р.с.]

Чи є український модернізм конкурентним у колі інших національних
варіантів напряму? Чи взагалі можна говорити, що модернізм у нашій
літературі/культурі відбувся? Адже тільки за таких умов можна говорити
про наявність у культурі постмодернізму.

[Ірина Іванова]

Не згодна з Вами, Ростиславе Андрійовичу, умовна виповненість модернізму не є закономірним та логічним переходом у постмодернізм, а наявність постмодерних явищ не свідчить про завершеність модерністичного проекту. Навпаки ж, модерністський проект не є завершеним (йдеться про світову культуру, а в ній, очевидно, й про українську), а все більше прямує до того, аби стати стильовим заручником культури, з якого виборсатися неможливо (та й видається, що нікуди).

А постмодернізм - не більше ніж порожній термін, яким простіше означити суспільні та теоретичні зрушення, а не характерні особливості художніх текстів (хоч деякі художні тексти й нібито підпадають під категорії постмодернізму, виписані теоретиками або до їхньої появи, або штучно підлаштовані під критерії у процесі аналізу), назагал постмодерність є категорією, яку ми накидаємо текстові в процесі читання, постмодернізм - це те, як ми читаємо текст (найпростішим й буквальним постмодерним читанням є поміщений в мережу текст того ж модернізму, озброєний гіперпосиланням та модифікаціями (шрифти, кольори...), хоч насправді процес складніший).

Постмодерний стан, в якому культура перебувала пару десятиліть й від якого тепер оговтується, не обов*язково провокує появу так званих постмодерних текстів (мені подекуди на рівні стилю письма, інтертекстуальносі все важче відрізнити модернізм й його постверсію, все важче повірити, що відмінності насправді існують). Найбільше, що би я дозволила посмодернізму як терміну, так це означувати певні модифікації жанру - вузько, а не тотально, спрямовано, а не як загальник: наприклад, постмодерна драма (не всі зразки, написані хронологічно  в період, означений постмодерним, а лише окремі зразки драми). А загалом мені імпонує не надто поширене розуміння постмодерну як вписування в історію культури лакун, як прописування недописаного, прихованого, сублімованого.В такому випадку наш так званий постмодерн є нашим і модернізмом, і реалізмом, і бароко.

2 березня 2012 р. 12:51 р.с. <rose...@gmail.com> написав:

--
Ви отримали це повідомлення, оскільки підписалися на групу "mandibula_comparativica" Груп Google.
Щоб залишати дописи в цій групі, надішліть електронного листа за адресою mandibula_c...@googlegroups.com.
Щоб скасувати підписку на цю групу, надішліть електронний лист на адресу mandibula_compara...@googlegroups.com.
Щоб отримати доступ до інших параметрів, перейдіть до групи за посиланням http://groups.google.com/group/mandibula_comparativica?hl=uk.

[Ірко Ніколайчук]

Спираючись на праці дослідників, зазначені в програмі курсу як рекомендовані для прочитання до даної теми семінару (а ніхто не посперечається з тим, що це авторитетні дослідники), можемо стверджувати, що український модернізм якщо й існував, то в настільки неповнокровному й викривленому вигляді, що складно саме так характеризувати це явище.
Соломія Павличко слушно зазначає: "Дискурс модернізму виник як антитеза до дискурсу народництва, відповідно останньому... Модерністи часто боялися власної модерності, тим часом народницька традиція постійно модернізувалася в межах своїх головних принципів. Народницька культура як традиційна, корінна, центральна, як символ самого українства, впливала на мову теоретизування модерністів". Як ми знаємо, однією з основних засад модернізму (та й будь-якої нового світогляду стосовно попереднього) є протистояння великому стилеві, що передував йому. Замість остаточно відкинути й заперечити народництво, українські так звані "модерністи" беруться його трансформувати. Не надто вдале рішення, чи не так?

Чи не всі дослідники, праці яких були сумлінно прочитані нами до цього семінару, погоджуються на тому, що український модернізм подосі лишається явищем недостатньо дослідженим (попри дискусії, що точаться навколо нього вже понад століття). Немає ані чітко окреслених хронологічних рамок, ані виділення основних рис, з приводу яких не виникало б сумнівів, ані (це вже моя скромна думка) тієї особливої риси (хай навіть позбавленої суто національного колориту), що була сформована саме в даному національному варіанті модернізму. Ані якихось стилістичних чи формальних новацій, ані специфічної тематики. Загальні риси модернізму, як-то інтелектуалізм, індивідуалізм, елітаризація чи недовіра до етичних настанов, не з однаковим успіхом придатні для характеристики творчості письменників, яких прийнято зараховувати до "модерністів". Отже, чуже засвоїли не повністю, а свого натомість знайти не спромоглися.

Наступний аргумент - майже повна відсутність філософського (чи будь-якого ідейно-теоретичного) підґрунтя в українського модернізму як національного. Осмислення модернізму в процесі його гіпотетичного творення, очевидно, не відбувалося (відбувалося хіба заперечення його як чогось чужорідного й незрозумілого) - чи не тому дослідники досі не можуть дати цьому періоду більш чи менш однозначних оцінок. Відбувалися досить несистематичні й часто непереконливі намагання висловити чи то захват, чи то страх від приходу нової невідомої й прекрасної (чи жахливої) епохи - проте жодних узагальнень, жодної повноцінної стратегії розвитку (навіть у час, коли модерністичні тенденції мали можливість для повноцінного існування). Так, існували періодичні видання при кожному (чи майже кожному) з так званих модерністських угруповань, проте чи хоч одне з них спромоглося на видання бодай однієї вартої уваги великої теоретичної праці?

І насамкінець - ніхто не став би заперечувати існування в певний період (як твердять деякі дослідники, з кінця ХІХ століття й до 30-х рр ХХ-го) в українській літературі модерністських тенденцій, що були, зокрема, засвоєні від найближчих сусідів - Польщі та Австро-Угорщини. Проте з появою доктрини соцреалізму як панівної в літературі й мистецтві тодішньої України як частини Радянського Союзу подальший їх розвиток став неможливим. Український модернізм було фактично задушено й пригнічено в його колисці, на зорі й на початках. Саме тому досі складно дати чітку відповідь на питання "а що ж у нас зараз - модернізм, постмодернізм чи яка іще холєра, і коли ж воно почалося, настало й прийшло". Можливо, зважаючи на безперечну велич української літератури й її народу як великого й історичного, варто послуговуватися специфічною термінологією для характеристики процесів, що відбуваються в її культурі (до речі, навіть пан Моренець вказував, що термін "модернізм" для характеристики цих процесів можна вживати лише з певними застереженнями.

Let the battle begin;)